Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
be number one
 

самотня вовчиця

  {banner}  

Останній день вовчиці

 
Переглядів: 768 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

Сергій КУЧЕРЕНКО

Вона була старою й немічною самотньою вовчицею
. Їй крупно повезло прожити полтора десятка років, що тепер у дуже неспокійному, напруженому, з всех сторін столітті, що загострилося, далеко не кожному «сірому поміщикові» счастливится. Ніколи більші й гострі, кам'яно-тверді білі зуби стерлись начисто й лише чорніли пеньками в блідих яснах, Тьмяна свалявшая вовна на в'ялій шкірі, що випирають із її кістки, уподобившееся порожньому мішку черево й впалі, вицвілі, сльозаві очі тоскливо свідчили про те, що вся без залишку довге життя осталась за, а спереду, десь зовсім поруч, чорно здіймало одне лишь навечное зникнення
У тон її вже невиправимой суму з низького сірого неба затяжно мрячив промозгло холодний весняний дощ, у кущах і скелях шарился рвучкий вітер, і вкрай одряхлілій бабі вже не вірилося, що доведется ще раз погріти вивітрене, виморожене й висушене тіло в жаркій сонячній благодаті
Вовчиця стала забувати свою останню їжу. Ще не дуже давно, коли була вона просто слабкої в міру свого глибокого старечого віку, їй дещо іноді все-таки перепадало. На достатній відстані бродила вона слідами рідної зграї, з якої була от уже півроку як вигнана, і скромно задовольнялася недоїдками. Кинувши її, украй одряхлілі, близькі й діти надійшли жорстоко, але все-таки іноді начебто б, як здавалося Вовчиці, згадували про неї, залишаючи від своїх щедрих трапез не одні лише кістки, хоча й не м'ясо: тельбух, шкіру, шмотки ліверу... Але — начебто б. Не згадували. Просто не влазило вбрюхо.
Вона донедавна й сама могла изловить деяку живність. Не крупніше зайчати. На більше не було зубів. Більше важко було проковтнути, не розірвавши на частині. Більше стало неможливо наздогнати й повалити... Зайчишку жамкала так мусолила добру годину, абияк проштовхувала його крізь горло, тільки-но не здихаючи від самоудушення. І була їй «червоною» дичиною тепер лісова мишва так сеноставки — так високо літала й так низько впала Вовчиця
Але кілька днів назад, перед цією тривалою непогодою, нестерпні болі в численних ранах, костях і в груди й до того ж ще ніколи що не випробовувалися позамежна слабість звалили неї в невелике поглиблення в холодного й мокрого подножья скелі, Ця дрібна кам'яна ніша не вміщала в себе бабу, і було там украй незручно, і капало, однак не перебувало сил шукати інший притулок, так уже й не хотілося його шукатися
Вона очужіле від усього мирського й навіть від свого ставшего чужим і непідвласним тіла лежала плашмя на боці, безсило витягнувши лабети. Але в її начебто б і не постарілій лобатій голові безперервною низкою тіснилися і юрбилися, раз у раз спалахуючи й немо скрикуючи, усякі бачення. Вони виникали не з пори безтурботного, ситого, а тому й щасливого дитинства й довгого дорослішання під пильною опікою й стараннями батьків, як часто буває в по-своєму мислячих живих істот на межі життя. Вовчиця часто згадувала свою знедолену кревними родичами самотню старість і життя в зграї в «посаді» хоча й рядового, але повноправного вовка, теж подумки «бачила» зовсім недавньої... Але найбільше перебирала вона в пам'яті ті щасливі мужні роки, коли верховодила зграєю, незмінно й беззастережно велячи й при цьому повністю відповідаючи за благополуччя підлеглих. Навіть її могутні друзі перебували в цілковитому їй підпорядкуванні, ніколи ні в чому не заперечуючи
До пори до часу не заперечуючи...
Чомусь нерідко вважається, що у вовчій зграї ватажком завжди буває він. Найдужчий, самий кмітливий і самий досвідчений. Може бути, коли-небудь у когось і було таке, але своєю зграєю верховодила її мати, а коли прийшов тієї строк зостаритися, всю владу на себе взяла її дочка, що ввійшла в ту пору на повну силу. Вона, Вовчиця, у той час не була неперевершена міцним і досвідченим у зграї звіром і неабияк уступала в цьому велетневі Запеклому, але зате перевершувала його розвиненістю почуття боргу. Саме висока відповідальність за життя кожного вовка окремо й всієї зграї разом у першу чергу піднімала її над родичами, і вона вміло користувалася своєю владою, велячи й піклуючись
Запеклий був з нею завжди поруч. Він у зграї значився персоною номер два. Визнаючи її лідерство, він разом з нею командував іншими. Командував при необхідності, ні в малій мері не підриваючи її єдиновладдя й авторитету. Він був постійно на стражі її благополуччя, жорстоко карав кожного за прояв найменшої неповаги до неї й до порядку в зграї, а заодно й до себе, самовіддано захищаючи її від будь-якого зазіхання на життя, прикривав від будь-якого ворога й оберігав від кожної стихії
Він підкорявся їй із захватом, часом навіть із самозреченням, і це приносило йому впевненість у своєму совершеннейшем щастя
Але тому Запеклий і не був ватажком, що все-таки занадто шанував себе й про себе турбувався набагато більше, чим про зграю. Без належної поваги до молоді, набивши утробу м'ясом, він блаженно засипав і ставав навіть ледачим, у той час як вона обмірковувала до найменшого дріб'язку безпека відпочиваючого сірого воїнства й невпинно бдила, і невпинно планувала наступні полювання, і невпинно вникала в стан кожного сірого свого побратима по зграї. Запеклий був старше її й був батьком їхніх дітей тричі. Її іншому й чоловіком після нього став більше молодий і сильний, але вже мудрий вовк, однак в одній з битв він втратив око й змушений був поступитися положення фаворита своєму абсолютно повноцінному братові. Без кривавих бійок поступився, а по звичайній розсудливості. Вовки не настільки марнолюбні, щоб щораз на смерть боротися за владу й положення в зграї: явна перевага в них частіше зізнається безкровно.
Розставшись із місцем другої персони в зграї, Одноокий сумлінно підкорявся Вовчиці і її Фаворитові й дотримував строгих вовчих законів. Але при одній з полювань на сохатого одержав він нищівний удар копитом у стегно й став триногим. Калікою. Він був досить розумний і досвідчений і розсудливо усамітнився, не втрачаючи все-таки зв'язку зі зграєю. Зграя великодушно зберегла йому життя, але не тому, що їжі було в ті дні цілком достатньо: вирішальним фактором у долі нещасного виявилася милість Вовчиці
Єдиновладдям вовк-ватажок не хвастається, а положенням не зловживає. Культ диктату йому далекий, тому що за безустанним турботами про благополуччя підлеглих йому не до цього культу, не до самозамилування. До того ж він знає, що якщо одержить каліцтво, втратить за віком силу, допустить грубу похибку у своєму особистому поводженні або керуванні зграєю — недовго й до зсуву з високого й відповідального поста. Чого доброго й до безжалісного вигнання. А раніше що несправедливо ображалися владарем після його повалення жорстоко мстять, тому що немає більше лютого ворога, чим колишні підлеглі, особливо примхливою волею случаючи бездари, що піднялися
Один за всіх і все за один — сказано в першу чергу на адресу вовків. І потому-то вони виживають, навіть благоденствують у яких завгодно складних умовах, і тому протистоять самій нещадній боротьбі за існування, і тільки завдяки цьому витримують найжорстокіше й підступне переслідування з боку заклятих ворогів
Але яка чудність: попри все те у відношенні до своїм ще зовсім недавнім друзям, до прямим родичам навіть, що стали з якихось причин слабкі й неповноцінними, вовки жорстокі. Вони виганяють їх, розривають, а в голодному стані й з'їдають. И -тому-те вовк-одинак майже напевно стар або увечен, йому не виявляється місця серед сильних і здорових. Він приречений
Вовчиця розуміла: у цій гаданій жорстокості — глибокий зміст. Особливо коли життя складне й важка. Жорстокість часто стає й необхідністю. Живим — живе, віджилим своє — загибель в ім'я продовження життя роду. І тому вона без роздумів дозволила зграї з'їсти свого першого, одряхлілого чоловіка. І тому ж неодноразово віддавала накази розривати тих, хто одержував каліцтва або по якій іншій причині ставав для зграї в тягар. І тому ж безмовно, як належне, прийняла своє вигнання, радуючись все-таки тому, що не зникла в ненаситних утробах своїх недавніх підлеглих. Їй іноді вже із працею вірилося, що в які часи була вона молодої, могутньої й гарної, коли сили вирували в ній, коли не відала вона утоми й увесь світ начебто для того й існував, щоб радувати неї. Їй здавалося, що не буде життя кінця й убули силі теж не буде. Замруженими очами й напівсонною свідомістю Вовчиця розглядала себе в давно минулому, незбагненно далекому часі: високоногая, струнка, дивно міцно збита, з потужними грудьми й підтягнутим животом спортсмена-багатоборця, з великою лобатою головою на могутній шиї... Прекрасна. Розумна. Урівноважена. Неймовірно витривала й разюче терпляча до будь-яких випробувань і тягот. Живуча, стійка, непохитна. Невразлива в будь-яку непогоду й у будь-який сезон, у кожному краю
Природа в створення вовка старанно вклала всю свою майстерність, весь досвід, вона відпустила йому різних достоїнств, пристосувань і вміння куди більше, ніж іншим звірам. І тому дотепер немає йому рівних чотириногих мисливців. І тому він де тільки не живе
За свої півтора десятка років Вовчиця освоїла життя в безлісному високогір'ї й непролазних тайгових кріпленнях, у лесостепье й поруч із океаном, у похмурих північних лиственничниках і веселих зеленокудрих приморських дубняках. Навіть навколо й біля людських поселень жила Вовчиця майже припеваючи.
Вовка ноги годують — істина. Жваві, сильної й витривалі в нього ноги. Але прекрасний він у силі й спритності. Немає йому рівного в «багатоборство» в усьому світі. Вовк і в органах своїх почуттів без вад. Він чудово бачить, чує й обоняет. Але й, крім цього, є в ньому щось, людям ще невідоме й таємниче, що дозволяють розгадувати задуми ворога й жертви, уловлювати їхньої емоції, бажання й настрій і навіть передбачати події... Природа здорово потрудилася в створенні цього звіра
Всіма цими достоїнствами Вовчиця в пору своєї зрілості володіла в настільки повній мері, що навіть стовідсоткові вовки ніколи не сумнівалися в її призначенні бути проводирем. Ватажком. Лідером у всіх починаннях. Вищим суддею
А тепер от лежить вона в кам'яній ніші, не здатна захиститися від ворони, що не вміє впоратися зі знехтуваним колонком. Ні сил, ні бажань, одна лише смертна туга. Вона лише згадує, що вогнем горить тепер хрестець тому, що колись у розпачливому бої з ведмедем одержала в те місце важкий удар вражої лапи, здатної роздрібнити й камінь. Знає вона, отчого болісно ниє й ліве стегно: у свій час по ньому ледь не погибельне торохнула тигряча лапа з вийнятими наголо вбивчими пазурами. І начебто зараз зімкнула зуби на її зашийку рись, і начебто б тільки що на останнім зусиллі вирвала вона передню лапу з міцного капкана, і немов ще не розсипалася луна пострілу, що наскрізь простромив її зовсім поруч із серцем... Усе тепер випливає з потемков минулого, всі висветляется, усе озивається червоний і гарячої, як вогонь, болем
...В одну важку зиму, не від гарного життя, привела Вовчиця зграю на землі людські. Спочатку обережно задовольнялися падлом на скотомогильниках, але хитромудро понаставили там двоногі мисливці потайних залізно-міцних пасток — і двох своїх «хлопців» зграя не дорахувалася. У наступному ж послу цього лиха ніч Вовчиця помстилася: в одному із дворів на окраїні села задавила пари собак і коня. Щільно набивши місткі животи, пішли вовки в недалекий перелісок і сито залягли на довгий відпочинок. А до вечора їх взяли в щільне кільце... Вовчиці вдалося уцелеть, хоча саме тоді вона прийняла в груди кулю, пронесшую смерть поруч із серцем. Урятувала її лише заметільна ніч. Її, Запеклого й усього двох уцілілих «солдатів».
Зализавши рану й поправившись, Вовчиця до самої весни кружляла зі зграєю навколо того села й мстила, мстила, мстила її мешканцям, обходячи всякі пастки, засідки й облави. Її мисливці не взяли навіть у союзі з величезним ревучим птахом, навіть із гончими й теж ревучими снегоходами. Не отруїли й отрутою, підступно захованим у ласих шматках хитро підкинутого м'яса
Але один раз догодив Запеклий у капкан, а рятуючи його, і Вовчиця сплоховала... Уже на останнім зусиллі вона таки лапу із заліза й побрела до синіючим удалині тайгових сопок, вирішивши, що розсудливість вище мести. Побрела, не дочекавшись, коли могутній Запеклий розіб'є залізо, що схопило його
Вовчиця серед своїх побратимів уважалася до певної міри особливим створенням, вона була нестандартним вовком. У ній частина нахабності, жорстокості й кровожерливості заместилась сверхмерними для цих нещадних звірів розумністю й ощадливістю. І тому вона все-таки воліла водити зграю більше по диких безлюдних тайгових просторах, і тому надалі намагалася уникати контактів з людською власністю, і тому ж рідко піддавалася переслідуванням споконвіку всесильного ворога
Її зграї могли завдати удару лише ведмідь і тигр. Однак уміла вона ділити простори на св і чужі, уміла уникати зустрічей з тим і іншим і добре знала, що вовкові в тайзі дозволяется, де не повинен він з'являтися й до якого видобутку не слід доторкатися
...І все-таки із глибин старушечьей пам'яті випливало, ліпилося, оконтуривалось і нарешті чітко прорисовувалося дуже лихоліття, коли голодної студеної-сніжної зимою її стаю здолала пари сторонніх тигрів і повелися ті так зарозуміло й нагло, що довелося зграї зважитися на небачено зухвале: битися за місце під сонцем на смерть. Іншого виходу й не було: з однієї сторони інші вовчі зграї, що бідують, підтискали, з іншого боку - людина винищила все аж до смердючих колонків, а там - море
n n n n ...Під її початком було тоді десять вовків, з них міцних і безстрашних — шість. Сили проти тигра малуваті, і тому Вовчиця зайнялася измативанием ворога безперервним ходінням по тигрячих слідах і стежкам. Увязалась зі своїми братіями за порівняно невеликою тигрицею, незабаром зрозумівши, що та на сносях і, стало бути, не так і моторна. І прийнялася їй при всякому зручному й незручному випадку досаждати: спочатку доїдала її видобуток, а потім початку й... відбирати, що було зовсім противу давнього правила — вовк повинен у всьому уступати й завжди уникати тигра. А закінчилася ця ворожнеча кривавим боєм. Відбулося нечувані й дивне, вовки прийняли бій з тигром!
Шаленості хоробрих поїсти ми славу
Зграя оточила тигрицю в тільки що задавленої нею свині щільним кільцем. Та спочатку гнівно й устрашающе ревіла, потім прийнялася люто кидатися, але атаковані вовки спритно увертивались, інші ж тими митями вистачали неї за що прийде. А хватка вовчих щелеп страшна
Спочатку окровенились задні тигрячі ноги, потім боку. Замайоріли жмути рудої вовни на червоному снігу, передсмертно взвизгнул і замовк у лабетах могутньої кішки переярок, потім молода вовчиця. Тигриця вкрай розлютила, але й вовки озлобилися й розлютували до межі. Здавалося — ревіли й стогнали тайга, сопки, небо, а увесь світ завмер, стежачи за кривавим побоїщем
Вовчиця із Запеклим минулого самою бойовою, спритної й безстрашною нападаючою силою. Вони закрутили смугасту володарку до того ступеня, що та в божевіллі втратила над собою всякий контроль. І тоді вовчиця, приловчившись, ударила її іклами по паху й у всю силу рвонула. І відразу із прорваного тигрячого черева опустилася, задимилося синє гроно кишок, і в ту ж мить по короткій команді ватажка всі вовки отпригнули від смугастої й збіглися віддалік. Навіщо ризикувати? Тепер час невблаганно вмертвить ворога. Тепер він приречений
Відпочили. Охолонули. Зализали рани, З'їли двох загиблих бійців, їх цілком вистачило для вцілілих восьми побратимів. А через три дні вовки почали пожирати покляклу тигрицю
Суперкіт, з'ясувавши обставини загибелі своєї подруги, не дуже що давно вирішила стати матір'ю його дітей, прийнявся в лютому устремлінні мстити й переслідувати сіре бидло, осмелившееся відкрити хайло проти царів Уссурійської тайги. Але Вовчицю це не злякало, вона лише напружила всю волю, всі почуття, всю кмітливість і свій досвід, щоб протистояти напору дуже небезпечного ворога
Головним було не напоротися на його засідку. Якщо вовк наблизиться до тигра, що затаївся, не чуючи його, занадто близько, - уважай, вовка немає, тому що стрибок амби, як спалах блискавки. Щоб не трапилося такого лиха, вовкові потрібно вчасно відчути небезпека. І тому Вовчиця обходила всі підозрілі корчі, валежини, чагарники, пильно придивлялася до товстих стовбурів дерев, за яких міг затаїтися ворог, до підозрілих каменів. Оглядала всі сліди на снігу, прислухалася до кожного шереху, до кожної цівки-змійки заходів, до кожного зойку птаха. Розбиралася в слідах, прагнучи розгадати по них вражі дії й наміри... І в такий спосіб важко зберігала стаю
Але це була все-таки оборонна тактика. Вовчиця не проявляла агресії, вона пропонувала тигрові збройний нейтралітет — обопільно рівне визнання супротивной сили й незалежності. Навіть зайнялася власним полюванням, їжею, власними турботами й працею,
Але все-таки не вберегла й не вбереглася, але немає худа без добра. Один раз зграя загнала на високу скелю-відстій ізюбра-рогача й обклала його на малюсінькій площадці, де залишалося йому всього два результати: або зірватися із кручі й розбитися, або розстатися з життям у двобої з ними. Квапили його нетерплячими кидками, все-таки оберігаючись небезпечних ударів рогів і копит, намагалися дібратися збоку, але бик тримався в надійному глухому захисті: з тилу й по сторонах — пропасти, а попереду — надійна зброя
И от на цей^-те площадці чи ледве не в піднебесся й наздогнав їх, занадто увлекшихся, тигр. Він з устрашающе оглушливим ревінням зненацька рвонувся через кущі на вовків, і ті сторопіли, навіть здригнулися. Але високо й коротко завила Вовчиця, випустивши бойовий клич, і самовіддано, смертельно ризикуючи, кинулася назустріч ворогу, будучи абсолютно впевненої, що разом з нею атакує його й Запеклий. Тигр на мить сторопів, але відразу ще більше розлютував і жовтим вогнем кинувся на «нахаб»...
Яким вуж отут бути надіям перемогти всесильного лютого царя. Але мигнуло в голові Вовчиці — обрив, пропасти. Площадка мала, тигрові з її зірватися ймовірніше. Увернувшись від його лютого стрибка, вона метнулася до тієї вузькості, де тільки що оборонявся ізюбр-рогач, що побачивши тигра в жаху сам кинувся з обриву. Володарка зграї напружинилась у самого краю відстою, і її хвіст був піднятий уже над безоднею. Невловимими митями вона шукала єдино вірний шанс увернутися від неминучого тигрячого стрибка, так так увернутися, щоб той не удержався на площадці
Саме в ті родину моторошні миті потужна лапа тигра з вийнятими наголо вбивчими пазурами шаркнула по її лівому стегну. Шаркнула в сланкому стрибку, націленому на Вовчицю, коли та, зібравши всю свою спритність і силу, зненацька здійнялася назустріч тигрові в крутому стрибку над ним і ледве збоку. Приземлившись за ворогом, вона відразу крутанулась у його сторону, і в її пам'яті навічно урізалася незабутня моторошна радість майже неможливої перемоги: смугастий гігант всіма чотирма лабетами, зібравши їх у грудку, коштує, напружено балансуючи, на самому краї прірви, його голова й груди вже над нею, але задньою частиною гаси й туго напрягшимся хвостом він намагається переважити все-таки себе над твердінню площадки, удержатися на ній. І в цю мить Запеклий відважно й сильно б'є ворога своїми грудьми в широкий смугастий зад...
Коли обірвалося ревіння тигра десь далеко внизу, Вовчиця огляділася й жахнулася: три її воїни смикалися в передсмертному проханні з життям. І вона лягла, зализуючи криваву рану, і друг її ліг поруч, і ще троє вцілілих молодців...
Все це тепер умираюча Вовчиця ясно «бачила» крізь опущені віка. І утішалася: і їсти що згадати, і не зрячи прожилася
...Холодний гострий камінь заважав бабі втиснутися в пещерку чуйний поглубже й відсторонитися від капелі, але ніде було взяти кроху силоньок, щоб викинути або відсунути його. А тим більше не виявлялося їх для того, щоб сходити до недалеко, що булькає ключику, полакать студеної водици, щоб остудити й освіжити палаюче нутро. Їх не перебувало навіть для глибокого подиху, що очищає груди від омертвіло застояного повітря. Чи могла вона в колишні роки знати, що в житті може бути така сумна-сумна неміч? У вона^-те, у сильному невтомному вовку, у якому й довгий скажений алюр, і довгий голод не зменшували енергії. А дощ усе мрячив і сипав.Що підсилилися й озлевшие пориви вітру колюче бризкали й били косими струменями вже з боків і навіть по спині. Вовчиця часом переставала почувати своє тіло з усіма його слабостями й болями, їй навіть стало здаватися, що це не її тіло -чуже, тому що в неї воно завжди було міцним, збитим і слухняним
...Різкий подув вітерцю кинуло в ще працюючий ніс Вовчиці гострий захід живого. Його не можна було поплутати із чим-небудь, він явно належав кабанам. Ледь, що ворушилося серце, эатукало ледве швидше (а якими могутніми ударами воно билося в груди при цьому заході колись!), слух напружився, навіть вуха слабко піднялися. Подумала: «Звичайно ж, це кабани. Родина. Годуються, Дістають із землі коріння, хробаків та інше. Свині. У такий^-те погоду... Ненажери».
Вони всі ближче й ближче, уже зовсім поруч. Поросята безтурботно верещать і хрюкають, заклопотано туркає їхня мати. Один смугастий нетяма вивернувся через кустиков і побачив Вовчицю в упор. Взбрикнув, він, нічого не розуміючи, уп'явся на неї дурними очами, задерши хвостик. Потім, наслідуючи матері, рюхнул, здіймаючи тривогу, і умчався, захоплюючи за собою інших. Але тільки й подумала баба: «Нехай біжать. Мені вже їх не на груд..»
злий порив, Що Зірвався зі скель, вітру заунивно зашумів, захитав дерева, шпурляючи густі пригорщі бризів у старече вовче тіло. Поруч нудно заскрипів дуже великий, дуже старий, давно висохлу тополю з облупленою корою. Він скрипів сумно, убаюкивающе, начебто старанно вмовляв Вовчицю упокоритися з усім і отрешиться від усього, у тому числі й від себе. Її свідомість туманилася, розпливалося, зникало... І вона поринула в глибоке безпам'ятство, у якому легко й непомітно відривається вкрай истончившаяся й зотліла нитка життя
..:Але ще раз опам'яталася Вовчиця. Опам'яталася після довгого непритомного забуття. І вже не було дощу, із блискуче чистого високого неба люте сонце відігрівало й сушило зовсім було покляклого звіра, і саме воно ненадовго його пожвавило своєю вічною благодаттю. Баба набралася сил спочатку підняти голову й оглядітися, потім, віддихавшись, повільно переповзла на суху, що вже наситилася теплом кам'яну плиту... Ще передихнувши, вона витягнула вперед лабети, уклала на них голову й прийняла тим самим позу цілком здорового, що володіє собою вовка
- Маленький смугасті-смугасту-смугасте-смугаста-жовто^-смугастий бурундучок, що теж радувався проясненню, заметушився на найближчій оживаючій черемшині, потім десь зник... І раптом зненацька вискочив чи ледве не на ніс Вовчиці. До смерті злякавшись, задерши хвостик, він птахом злетів на ту ж черемшину й уже відтіля, почуваючи себе в безпеці, заверещав на всю округу. Про що він кричав — не важко було догадатися. Він і попереджав усіх, хто міг його чути, про небезпеці, і соромив затятого хижака за криваві розбої, за жорстокість, за нездатність жити чесною власною працею
На тріскотню бурундука негайно прилетіла ворона, діловито села на вершину тієї старої тополі й уп'ялася уважним оком — поперемінно те одним, те іншим — на Вовчицю. Вона за нею спостерігала довго й полетіла, однозначно зрозумівши її положення небагато пізніше того, як завбачливо змився бурундучок. Тепер вона зрідка буде спостерігати за бабою, очікуючи вірну трапезу
Останній день вовчиці Немає птаха розумніше ворони
Уночі знову занепогодило, шумів сильний холодний вітер, хльостав великий дощ. Десь гулко ухали, падаючи, що віджили своє дерева. Серед розірваних чорних хмар раз у раз з'являвся місяць. І Вовчиці здавалося, що місяць захотів полюбопитствовать, як там справи у вовка, що здихає від старості
Але до світанку вітер стих, небо знову очистилося від хмар, важкі галузі дерев і чагарників з густими краплями води недвижно застигли чекаючи світла й сонця. Вовчиця його чекала більше, ніж хто б те не було інший. Вона розуміла, що сонце вже навряд чи розігріє її вкрай застигле тіло, і все-таки хотіла тепла, і хотіла сухості, тому що, незважаючи ні на що, хотіла все-таки жити. «Невже я вже не зроблю жодного кроку? Хіба я мертва? А може бути, ще спробувати?.. Хоча б дійти до ключа й напитися. Треба! Або я не вовк, так ще недавній ватажок!
И отут до її слуху донеслися ляпанці обережних кроків... Всі ближче вони й прямо до неї... Вона ще нікого не бачила, але вже зачула, що йде до неї Фаворит — її останній друг і чоловік
Вовчиця безпомилково довідалася б його в якій завгодно величезній зграї. По єдиному відтінку заходу, по малюнку радужини око, який інший немає в усьому світі, по статі. А й чи могло бути інакше, якщо жили вони пліч-о-пліч довгі роки, виростили й виховали чимало виводків дитинчат, хоча й був він неабияк моложе своєї володарки
Колись він неї обожнював. Провесною по заклику єства вливалася в них ніжність, здатна втихомирити навіть жорстокість і кровожерливість, вони уединенно, удалині від всіх своїх родичів і навіть від ще що не вміють самостійно жити спадкоємців, милувалися дні й ночі, поки не звалювалися, вилюбив тіло своє до самого дна, у блаженно щасливому сні, уклавши голови один на одного. Щоб солодко відіспатися й знову зануритися в море пещення й ніжності
Фаворит був відданий Вовчиці, однак поголоска про беззастережну подружню вірність вовків перебільшена. Він може вважатися єдиним і беззмінним чоловіком і при цьому зовсім не в порядку зради ощасливити вдову-сусідку або прийшла до необхідності стати матір'ю молодуху. І зробити це навіть на очах своєї єдиної — в ім'я продовження вовчого роду хіба таке не простиш? І він, у свою чергу, удосталь намиловавшись із законної женою й неабияк устав, може зробити вигляд, що не зауважує прилучення до неї стороннього холостяка, якого вона — єдина — не жене ладь... І ні найменшої тріщини на подружніх зв'язках від цього не з'являється, ні єдиної гіркуватості в загальній сімейній чаші не виявляється. Але треті по великому рахунку завжди зайві. Претензії третіх на корінну зміну шлюбного партнера припинялися обома
Однак вільності чоловіка допускаються лише в тому випадку, якщо изреженное вовче поголів'я настійно вимагає посиленого поповнення, а прокорм не становить проблеми. У противному випадку вовчиця без жалості й жалю загризає объявившуюся суперницю, а якщо їй загадковими шляхами все-таки вдається стати матір'ю, те її дитинчати осягає сумна доля ще до того, як їхнього ока побачать небо. Зайвих вовків не повинне бути
Закони вовчого життя суворі й нещадні, однак таїться в них схована мудрість, зрозуміти яку не кожному доводить: щільність населення і його чисельність не повинні перевищувати поріг розумної доцільності...
...Але кроки вовка, що наближається, уже в самої печери, і Фаворит напевно знає, куди й навіщо він іде. І от вони зустрілися — колишня цариця й цар міцної зграї, зустрілися очі в очі. Він — високий, ще сильний, стрункий і гарний, вона — потворна й загранично немічна. Зустрілися як минулі близькі, але й без якого-небудь натяку на радість або жалість. Вона чітко пам'ятала, як змінив він їй, а незабаром і скинув до рядовий, як на її очах начебто ні в чому не бувало «женився» на іншій — молодий і прекрасної — і любив її відкритий, поклонявся їй, оберігав від всіх і всього, а пущі чого-небудь — від ревнощів колишньої володарки
Вовчиця тоді ревнувала недовго — вона була досить розумна, щоб не зрозуміти, що розправитися з нею тепер може будь-який зелений, дурний шмаркач, одержи він на те наказ новоспеченої володарки
Наказ Вовчиця одержала напередодні весільних гулянок: вийти й не з'являтися, за непослух — смерть. Вона знала, що це ніяким оскарженням не підлягає й скасованим бути не може, і покірно вийшла
Тепер вона дивилася на нього, не піднімаючи голови, дивилася исподлобья й ненавиділа, хоча й розуміла: такий закон вовчого життя й не нею, ні їм він установлений
Його пам'ять виявлялося куди коротше — адже він був міцний, здоровий, щасливий, а отже, і егоїстичний... Щастя балує. Щастя позбавляє чуйності й жалю. Щастя й доброта рідко бувають поруч. І тому він свисока дивився на бабу й дивувався: невже боготворив її колись і підкорявся! Тепер він її кров і в голод не став би хлебтати. Він прийшов до неї зі звичайною цікавістю: чи жива ще? Жива. Але ненадовго. Так нехай же доживає
И спокійно потрусив ладь зі своїми батьківськими турботами — тепер у нього було багато роботи із прокорму чоловік і жінка і їх ненажерливі вовченята, що недавно народилися. Вийшов равнодушно, не зупинившись, не оглянувшись, не завивши на прощання. Як чужий
Вона лежала, не змінивши пози, думала, згадувала й страждала... Але спогаду не розташовували, не набудовували на одну лише злість і ненависть, Все-таки був він у свій час вірний їй і любив, і піклувався, і багато разів рятував. Без нього її давно б уже не стало... Втім, краще б їй було загинути у вроді й силі, тому що нікому із царів і ватажків не повинне ганьбити себе немічною старезністю, вони гідні залишатися в пам'яті молодих поколінь прекрасне й недоступними — як чисте, блакитне, високе небо і як жарке сонце на ньому
И все-таки їй хотілося повернутися в той прекрасний час, коли був цей Фаворит пліч-о-пліч із нею, і дружно, уміло водили вони стаю від перемоги до перемоги, і міцно любили один одного. Їй тепер хотілося повернути хоча б пари років життя, хоча б рік, а всього місяць назад мріяла почати жити спочатку. Вона чуйно прислухалася до себе, болісно сподіваючись відчути відступ немочі й приплив замість її сил, але слабості додавало, додавало... І їй залишалося остаточно таки: так, усе в минулому й ніщо не повернеться
Новий, останній у житті Вовчиці день розпалювався в сумній тиші, немов природа, всі знаючи наперед, виражала своєму злому генієві искреннее співчуття. Цю тишу робко ворушив безугавний ключ, що прийняв у себе занадто багато дощової води, весняні трелі жайворонків і шулік. Недалеко изредко перегукувалися вовк із вовчицею, так гуділи в небі дивовижні птахи, вигадані й невідомо для чого побудовані людьми
Вовчиця краєм свідомості, зайнятого спогадами про Фаворита, відзначала, як у прозорому блакитному світлі неба з'явилися чисті хмари, як чітко прорисовувалися контури дерев, як «густіє» синь сопок на іншій стороні долини. Обережно заметушилися, запурхали, защебетали очнувшиеся від нічного заціпеніння птахи. Прилетіла стурбована ворона перевірити, чи живий ще старий вовк. Передчасно зрадівши, вона припорхала до нього зовсім близько, але поспішно злетіла, злякано каркнувши, коли Вовчиця моргнула, показавши ще вологі, а тому й живі очі
Розмашисто випершее на небо сонце діловито й швидко обсушило зелень буйно піднімаються над землею трав. Чисте вологе повітря було густо нагодоване ароматами тільки що що розпустився листя, що ожила хвої, жирної землі. Те було живлюще весняне повітря, щемяще напоминавший про зворушливої, найяснішій із усього року порі — вирощування й виховання вовченят. Такі кровожерливі, такі жорстокі ці звірі — вовки, а от дитинчати своїх вирощують із удивительнейшей турботою й самовідданістю
Яке було Вовчиці насолода бачити дітей своїх уже великими й зміцнілими, невимовно гарними, нестримно рухливими й нескінченно допитливими! З лету усваивающими науки жити. З какою радістю вона водила їх від видобутку до видобутку, з одного урочища «фамільної» території в інше! Розбрідатися в усі сторони, а до ночі або до світанку перегукуватися, оголошуючи тайгу й небо чудовими, а тому й знаменитими вовчими концертами. Батько тяг густим, грізним і могутнім басом. Вона знала його спів напам'ять: коротке басовите-грізне коліно переривалося вузькою паузою для швидкого й глибокого вдиху, потім випливав більше протяжливий, небагато із хрипотцой виття у всю силу, що виражає клич, наказ або заклик, бувало — тугу, образу або горе, і нарешті це виття переходило в короткий стогін, навіть плач... Її пісня була на ноту вище, настільки ж голосна, з переливами, але разом з тим і повелительнее, і страстнее, і закличніше. Вона вміла вити без паузи — на вдиху й видиху, з тільки досвідченому, знаючому слуху вловимими відтінками й зміною офарблення голосу, що виражають зовсім певний зміст
...Останній раз вона «співала» наприкінці цієї зими й на початку весни, коли відступили люті холоди, але ще не розігрілося довгоочікуваним теплому сонці. Тоді, перед весіллями, вовки вили активно й часто, а вона вже тягнула жалюгідне життя відкинутої немічної вигнанниці. І от звичайно в саму глуху, обмерлу в спокої ніч урізався вже хрипкий, але усе ще звучний старечий самотній голос. Він нісся важкими хвилями над тайгою, над сопками, над затаившимся в тімені, снігах і морозі миром, і був весь зі стогону, суму й скарг, і був нагодований гіркими слізьми, отчаяньем і неизбивним стражданням, і призивав всі вовчі племена почати нове життя — добру й жалісливу
Вона просила своїх зовсім ще недавніх друзів зглянутися над нею, хоча б просто поговорити, але не було їй відповіді. І тоді вона вкладала у своє моторошне в стражданнях завивання всю останню силу, і націлювала його в самий зеніт, до дуже далекого й дуже байдужим зіркам, і око, изгасая там, розсипалося в небесній височіні в крижане кришиво, що уже потім, коли Вовчиця знеможено опускала голову, усе колотилося, шаруділо, обсипалося на неї смертним пилом. А довга луна качалася між тайгою й небом, билося меж сопками, стукалося в безнадійно холодні вовчі серця й нарешті осідалася розвіяним порохом на всі землі, які колись меряли невтомні й сильні, стрункі ноги Вовчиці-ватажка
Це тепер вона волала до доброго й жалісливого життя. А коли водила свій виводок знайомити з миром і вчитися жити, ніщо живе не знало від її пощади. Вона зі своїм Другом демонструвала дітям своя віртуозна майстерність шукати, доганяти, різати, давити, розривати. Спадкоємці ж, дивлячись на батьків, Не безглуздо прагнули довести їм, що теж не ликом шиті
Натішившись над своїми жертвами, Вовчиця інший раз вела зграю з досхочу Нагулялися за літо, що приєдналися до неї старшими детьми-прошлогодками в мир двоногих мисливців і організовувала там криваві розбої. Теж у порядку навчання. Уміло, з усіма обережностями оточивши невидимими сірими тінями череда, переконавшись, що ризик одержати відсіч незначний, вовки урізалися в Нього й трощили праворуч і ліворуч.
Опівдні, що відігрілася Вовчиця, Відчула себе начебто б трішки краще й таки встати. І їй це вдалося. Ноги тряслися, голова кружлялася, у горлі застряг противний Кому. Валандаючись, вона зробила всього кілька кроків — і вже утомилося прилягла на валежину. Віддихавшись, Поплелася далі, друкуючи на вологій землі свої останні сліди
Дивилася собі під ноги, тому що голова більшим і неодолимо важким каменем хилилася донизу. Баба бачила свіжі сліди минулих кабанів, ізюбрів і Фаворита, що навідався до неї, чуяла захід черемші, що піднялася, лука й уже увядающих пролісків. Вона представляла, як галасливо й жваво тепер у вовчих лігвищах, де набирають ріст і силу її покоління, Що Поміняє, задавалася питанням, чи була сама вовченям, і не могла на нього відповісти. Із працею піднявши голову, Вовчиця вдивлялася в синь далеких сопок, добре їй знайомих по давніх походах, силкувалася згадати, з ким і як Жила там, але їй уже не пригадувалося. Уже відмовляло свідомість, уже замерзали ноги. Стала й себе забувати: де вона й що з нею?
Вона все-таки дотягла до ключа. Опустилася на гарячу гальку в самої води, полакала її, холодн і швидку, опустила й голову на камені, звалилася на бік... Їй здавалося, що вона чудесним образом вертається до повноцінного життя, воно впевнено планує, як буде жити далі... Навіть як поверне собі влада в зграї, гордо знехтувавши Фаворита і його стерва
Насправді ж навколо її діловито ходила ворона, для впевненості в смерті вовка вона смикнула з нього жмут вовни — і той не ворухнувся. Здригнулися лише віка: вони широко розгорнули спаленілою вовчою зеленню ока, так так і застигли зелені
А через кілька хвилин ворона вугільно-чорним шматком квапливо металася в небі, сповіщаючи радісним карканням у всю силу горла вороняччям братії про те, що смерть ще одного тайгового воротили принесла їм і новий корм, і нові турботи

 
 (голосов: 0)
  • ДОСВІД ОХОТНИКОВ-ВОЛЧАТНИКОВ
  • Вовк
  • Фатальний звір
  • ДЖАН
  • Мої зустрічі з тигром
  • | Автор: kodges | 21 августа 2007 | Коментарі (0) |  Надрукувати
     

    Добавление комментария

     
     
    Включите эту картинку для отображения кода безопасности
    обновить код



     
    найти отделка ремонт квартир тут
    Copyright © 2007 "Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал." GoodWeb