|
Сутичка Сутичка |
|
— Ого, які панти! Якби не зима, можна подумати, що дійсні! — Юрій досить посміхався. Крізь осередки сітчастого рюкзака за плечима переглядала велика голова козла з покритими сірим пушком весняними рогами, які, звичайно, у сто крат дешевше оленячих, але все-таки являють відому цінність у корейських аптекарів
Настрій в обох було підняте. Ще б: небо бездонно блакитне, сонце в усі лопатки, вологий південний вітер насичений терпким заходом не замерзаючого в берегів Кореї моря. Ми закінчили сезон великого полювання в суворій маньчжурській тайзі, і ця лютнева вилазка на кози здавалася прогулянкою. Покриті сосною й корявим монгольським дубом хребти збігають тут до самого берега моря, неподалік автомобільне шосе, часті селянські фанзи з теплими канами й привітними хазяями (це тобі не загублена в тайгових нетрях бязевий намет із бляшаний печуркой, і температура часто мінус 25—ЗСГ із вітром)... Ми вирішили, що настав час повертати до будинку, фанзі старого знайомого Кіма по кличці Аха-Чирон. Ходити вдвох у нас було не прийняте — зайвий шум. Я взяв левее, брат паралельно, праворуч, нижче. Відстань між нами поступово збільшувалося, як раптом спереду, зовсім зненацька з лежання підхопився невеликий кабан. Рюхнул, метнувся вперед і зник у глибокому яру. Ми, як дві хортиці, опрометью кинулися навздогін у розрахунку побачити звіра, коли він стане підніматися на протилежний схил. Мчалися, стрибаючи через валежини й камені, підриваючи сніг. Краєм ока я бачив мелькавшую кроках у п'ятдесяти волохату шапку брата, як раптом помітив, що він, запнувшись за щось, ластівкою летить у повітрі! Відразу втратив його з виду, але розчув зовсім спокійне: — Коли відстріляєш, повернися, я, здається, руку зламав... У той момент я якось не зафіксував змісту цих слів, вірніше, витлумачив слово «зламав», як ушиб, тому, мол, затримуюся. Але в міру того, як наближався до крайки яру, до мене став доходити зміст фрази: «Зламав, зламав»... чомусь не біжить слідом. Чорно-бурий кабанишка з'явився неблизько й миготів між деревами жваво, але іншим часом навряд чи пішов би. Однак зараз я зробив чотири квапливих постріли й відразу кинувся назад. Підбіг, тільки-но переводячи подих, і зупинився в розгубленості. Дуже блідий, брат сидів у снігу, поклавши руку на невисокий сірий пеньок. Шапка й рукавиці невідомо де, довгий дідівський Вінчестер зі зведеним курком стирчить зі снігу прикладом нагору. Придивився,, і мене замутила: рука на пеньку виглядала безжиттєвим батогом, вона звисала під прямим кутом — Що, що трапилося?! Юрій відповів рівним, злегка осілим голосом: — Розумієш, запнувся за щось, полетів головою вперед, підставив руку й урізався в цей дурний пень. Видно, і ногу вивихнув, піднятися не можу. Добре, ти швидко повернувся, холодно. А як кабан, убив? — Так ну його, пішов, чорт із ним. Давай подивимося, що можна зробитися У цей день удача чергувалася з невдачею. Ми почули свист і помітили далеко на горі третього компаньйона, Колеві Гусаковского, що з ранку теж пішов в іншу сторону й от зненацька з'явився Через кілька хвилин невисокий, але кряжистий Микола в запітнілих очках-окулярах пришагал до місця катастрофи. Порадилися. Ми з Колій уперше виступали в ролі хірургів-костоправів, однак здоровий глузд підказував, що зламану кістку варто вправити й забинтувати. Але як? Я взяв брата за руку, засукав рукав. Він тихо застогнав і відвернувся. Зламана кисть бугром випирала крізь шкіру. Ясно, перш ніж бинтувати, потрібно поставити її на місце. Колючи притримував Юрія за плечі, я взяв за кисть і смикнув. Хлопець охнув, але кістка встала на місце. Я зрізав молоду липку, розколов короткий обрізок, ми обережно наклали саморобні лубки, забинтували сорочкою, обв'язали зверху шпагатом. Улаштували перев'яз через шию, всунули туди вкутану руку. Вправили ногу, вивих виявився не настільки хворобливим Допомогли встати, взяли Юрія під руки й повели. Але спуск виявився настільки крутим, що ми зірвалися, покотилися друг через друга, і... нещасна кістка знову вискочила. Довелося все повторювати спочатку. На щастя, коли в сутінках добралися до фанзи, на старенькому шевроле підкотив наш дядько Віктор, що кожні три-чотири дня привозив продукти й доставляв у місто Сейсин добутих і заморожених кіз. У ту ж ніч брат потрапив до японського хірурга, рука виявилася в гіпсі, але була складена не зовсім вдало, поправлявся він досить довго. Наступний день видався похмурим, мрячив сніжок. Облазивши чимало сопок, ми з Колій верталися в долину Пуго. Він ішов хребтом, я левее, уздовж подножья кряжа. Починало смеркти, як раптом на горі клацнув постріл, а слідом, тріскотячи чагарником, на схилі з'явилися два козли. Вони стрибками летіли майже на мене, Я зірвав із плеча карабін. Японський кавалерійський карабін Арисака невигідний для далекої стрілянини, а накоротке на бігу дуже зручний: раз, два! — і обоє, перекувиркнувшись через голову, розтяглися на снігу. Підійшов. Переді мною лежали два великих сіро-бурих гурана, як їх величають забайкальци, з гарними пантами. Буркочучи під ніс похвалу за такий удалий дуплет, швидко попатрав обох і почав уже завалювати гілками молодих дубків, посипаних жовтим аркушем, як почув з гори крик, а потім ясне: «Іди скоріше сюда-а!!!» Ще не вистачало! Уже темніло, і лізти на сопку по коліно в снігу зовсім не посміхалося, але, судячи із криків, там трапилося щось серйозне. Може, теж зламав або вивихнув ногу. Як він добереться додому?.. — Чую, іду! Я, чортихаючись, поліз на крутий схил. Ліз, пихкав, гарчав, але все-таки квапився: тривожний лемент повторився вже не раз Нарешті вибрався на сідловину. Крізь ліс і кущі розглянув на середині хребта, що пролунав ушир, якусь дивну групу: над темною купкою помітно вилася пара. Зробив ще кілька кроків і розглянув Миколи верхи на козлу. Сіра заяча шапка сповзла на очі, зауэровская трехстволка за спиною, червоне від напруги особа, що запотіли окуляри... — Що трапилося? — Я був уже в трьох кроках — Так от ранив, наздогнав, стрибнув на спину, тримаю. Боюся випустити, піде. Чекаю тебе... Тримаю за вуха, руки зайняті, а рушниця за спиною. Якщо випущу, стрибне й пропав — поки стягну рушницю, зведу, прицілюся... — ПРО, чорт! Ну добре, перегодь, зараз доріжу, не витрачати ж на нього кулю.— Я витягся великий мисливський ніж і ступнув до мальовничої трупи. У ті роки з боєприпасами було туго, на такім несерйозному полюванні, як на кози, використали будь-яку зброю, до якого виявлялися патрони: трехлинейку, Арисаку, Вінчестер, Маузер. Стріляли й саморобними патронами. Тому намагалися зайву кулю не витрачати, коли можна, добивали звіра ножем Микола тримав козла за вуха, уткнув носом у сніг, Я перехопив одне вухо, сказав: «Пускай»! Колька сповз на бік, але... звір не ворухнувся. Я відчув, що він уже закоцюбнув. Коротше кажучи, давно задихнувся в глибокому сирому снігу. А мисливець усе сидів верхи й чекав підмогу! — Э-э, так він давно готовий... Вставай, пішли, стягнемо його вниз, я там уже двох прикопався Микола протер скла окулярів, поправив шапку — Ну, прости, він адже мене ледве не скинув спочатку, тільки-но осідлав. От я й почав тебе кликати. Ти це... удома вже не говори, добре? Засміють З наступною машиною Коля теж виїхав у Сейсин. Я залишився у фанзі Аха-Чирона один ...Ранком я піднімався гребенем гори, коли спереду мигнула сіро-руда козуля. Я ринувся на висотку, щоб мати кращий обстріл, як раптом щось обпалило стопу, так так, що стемніло в очах! Охнув і сів у сніг. Зрозумів, що проткнув гострим пеньком таволожки гумову підметку похідного японського взуття джикатаби. Гострий, товщиною в олівець, косо зрізаний корейським серпом кінчик, пройшовши між костей, проткнув стопу наскрізь. Нога виявилася пришпиленої до взуття: не стягти, не встати. Потрібно якось витягти скалку, але вона обломилася майже урівень .с підошвою, немає за що вхопитися. Я скинув рюкзак і карабін, вийняв ніж, вирізав у підошві поглиблення, урізався в скалку, підчепив і рвонув... Як зуб! Закривавлена шпилька полетіла в сніг, я зміг піднятися. Вирізав ціпок і на одній нозі застрибав домийся Старий Чирон присипав рану якимось порошком, спорудив компрес із морської капусти, але однаково стопа опухла й боліла. Я провалявся дня три, знемагаючи від безделия. Виручав розповідями хазяїн. У той час я вже вільно розумів просту корейську мову, а розповідав він цікаво.  — От ви говорите, навесні тут багато гусаків. Хіба це багато? У моїй юності їх було чорно. Як налетять, сядуть на рисові або бобові ріллі— землі не видно!' Хмарами! А репетують — нічого навкруги не чутно. Якби тоді ваші рушниці! Геть, ви на лету їх пом-пом — під небесами, і, дивишся, валяться, а тоді... Які в нас рушниці? Ще й пістонний^-те не було: кремінні так ґнотові. Порох із селітри, сірки й вугілля самі мололи й змішували, а дріб! Тепер вона у вас рівна, гладка, важка, летить, звичайно, далеко. А ми чим заряджали? Там, де казани чавунні ллють, крапельки у воді осаджуються,— це й дріб. Вся різної форми й ваги. Заб'єш у стовбур такий заряд, підкрадешся з тією фузією, а поки повз, порох-те з полички й розсипався. А то ґніт згас. А то кремінь іскри не висік. Але все-таки небагато, але били. Я на коліна шкіру нашивав, тому що усе більше поповзом... А тигри, барси? Барс^-те більше собак так свиней тягали. Тигр — той по ночах. Зірве, бувало, двері, цап хазяїна або господарку — верб ліс! Зберемося всією округою із самопалами й піками шукати зниклих, тільки одні клаптики одягу й знаходимо. Були, щоправда, королівські команди із числа молодців і богатирів, знищували іноді хижаків, але рідко.А кабани? Заявиться вночі череда — ріллі кінець; що чумиза, що кукурудза, що картопля. Як відбивалися? Всю ніч палили багаття, били в бубни, у бляшані банки. Собаки гавкають, а вночі від людей не йдуть... На третій день дід пішов відвідати сусідів і з'явився ввечері схвильований. Зняв на ґаночку калоші, поставив ціпок, переступив високий поріг, скинув домотканий халат і залишився в широких шароварах, оксамитовій жилетці й білих стьобаних чулках-посонах. Сів і заявив: — На сусідів кабан напав! Уже три дні розвертає картопляну яму, зжирає по полмешка, іншу картоплю давить, розкидає. А що відкрито, за ніч замерзає. Лихо! Просили, як мисливець поправиться, нехай приходить, допоможуть вистежити. А я говорю: він сам не гірше вас вистежить, так за останні дні всі солнцепеки облізли, а земля мерзла, сліду не видно. Як нога? Підете? Людей адже без їжі залишить. Але сікач, говорять, здоровий, треба з ним обережніше... Пухлина помітно спала, і я сам думав потоптатися, а отут — кабан. Але для великого сікача японський карабін здався недостатньо надійним: куля хоч і довга, у нікелевій оболонці, але калібр усього 6,5 мм; бувало, прошиє навиліт, а крові немає. І я вирішив взяти залишений братом дідівський Вінчестер 30—40. Правда, патронів до нього було мало, більшість саморобок, фабричних усього трохи. Ранком Чирон проводив до сусіднього хутора із трьох фанз. Його друг старий тряс головою, цокав мовою: якщо російський мисливець не допоможе — лихо, цей кюсин — лісовий чорт — залишить родину голодної. Скиглили, голосили баби Усе разом дійшли до розкиданої ями. Так, кабан постарався: усе розкидано, від запасів картоплі — одні сльози. Навколо на поораній землі чітко помітні відбитки великих копит, але далі, на мерзлому ґрунті — ніяких слідів. За останні дні сніг на відкритих місцях зійшов зовсім, залишився лише на північних схилах. Одне був ясно: грабіжник був і минулої вночі. Я відпустив корейців по будинках і задумався. Як тільки кабан відвідує цей склад уже кілька ночей підряд, далеко на день іти не повинен. Але як його засікти? Потрібно почати з того, щоб обрізати слід, установити вхідний і вихідні, а тоді шукати в замкнутому колі. Зробив більшу петлю, увесь час дотримуючись крайки невитаявшего снігу. На це пішло майже полудня. Визначив триденний вхідний, але вихідного не виявив. Де ж він заховався? На найближчих сопках дрібні дубки, ліщина, рідкі сосни. Начебто все проглядається Піднявся на сусідню з ріллею висоту, вийняв бінокль і почав буквально обшарювати протилежний косогір. Здавалося, там ніде сховатися навіть зайцеві. Тільки майже в центрі росло кілька молодих дубків, що не роняють свій жовто-коричневий аркуш до самої весни. Але й під ними нічого. Хіба що якась темна пляма. Ховаючись за кущами, довго напружено розглядав цю крапку, переміщаючись те вліво, те вправо. І раптом здалося, помітив якийсь рух. Він! З опалих торішніх листів сікач спорудив собі гайно — лежання, отлеживался після ситних набігів. Ну, перегодь! Я відступив за гребінь, обійшов і виглянув майже напроти лежання. Тепер нас розділяло кроків двісті, я навіть визначив — у яку сторону він лежить головою. Сіл, поставив лікті на коліна, підвів мушку під передбачувану лопатку Щелк! Звір підхопився, як ужалений, вилетів на хребет, але отут його наздогнала друга куля, і він сел. Повертівся й затих. Здалося, готів Я підійшов до нього дуже обережно: вінчестер у руках, курок на зводі. Ближче, ближче. Не ворушиться, але лежить не на боці, а, схоже, сидить. І видно — дихає. Над чорними губами стирчать потужні жовтуваті ікла. Уже в трьох кроках помітив, що здригнулися присипані снігом вії. Добивати? Перевірив магазин. У ньому всього три фабричних патрони. Жаль витрачати останні — доріжу! Але бура із сивиною громада дихає — просто заплигнути на спину, щоб всадити в потрібне місце ніж, небезпечно, може скинути й засікти. Треба спочатку оглушити. Це не так складно, варто тільки завдати сильного удару чимсь важким по переніссю. Такий досвід був Оглянувся по сторонах. Нас оточували старі кряжисті дуби, біля одного помітив відірвану бурою потужну, у руку товщиною двометрову галузь. Ця підійде. Без сучків, уже без кори, гладка, зручна. Щоб не заважали розмахнутися, скинув рюкзак і бінокль, прибудував до найближчого дерева вінчестер. Ступнув, розмахнувся й трахнув з усією сили. Але... кінець моєї «палиці» із тріском обломився. Очевидно, це послабило удар і, навіть навпроти, привело в почуття й роз'ярило вепра. Він підхопився й кинувся на мене. Я зупинив його новим ударом, але закривавлений кінець кийка знову полетів убік. Ще й ще. З кожним ударом ціпок ставав коротше, а кабан насідав впритул. І, головне, я з жахом побачив, що вже відрізано від притуленого до дерева Вінчестера. А сікач, затримуючись на мить при кожному ударі, пер уже напролом. «Ця дубова орясина, мабуть, підгнила на землі, я цього не врахував. От так по дурному й гинуть»,— мигнула думка Ми вже зійшлися впритул. У розпачі, щосили, я завдав точного удару нижче маленьких блискаючих очей. Цього разу метровий уламок витримав і на секунду оглушив супротивника. У три стрибки я виявився біля своєї гвинтівки, схопив, звів курок і вистрілив під вухо сікачеві. Він звалився, як убитий електричним струмом До вечора підморозило, але мені стало дуже пекуче. Я зняв шапку й провів рукавом по чолу. Світлий рукав моєї замшевої куртки стемнів від поту |