Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
be number one
 

Із блешнею за тигром

  {banner}  

Із блешнею за тигром

 
Переглядів: 710 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

С. УСПЕНСЬКИЙ

Не спалося. У хатинці було сиро й задушливо. Над вухом нудно звенел комар, під нарами скреблися й попискивали якісь зверушки. Даже завидно було чути мірний подих і похропування Віктора — мого спутника, а тепер і сусіда
Поворочавшись на худій підстилці, початків було засипати і я, але отут на грудь шльопнулося щось важке й живе. Оказавшийся під рукою ліхтарик висветил повзучу по мені досить більшу змію. Я, напевно, не встиг даже здригнутися — так швидко вона зникла в якійсь щілині. Але все-таки удалось розглянути на ній жовті поперечні смуги, довідатися в змії безобидного амурського полоза — нерідкого в цих місцях мешканця человеческого житла, старанного винищувача пацюків і мишей
Снову заснути мені перешкодила Блешня — худа руда собачка, третій учасник нашої експедиції. З вечора вона делікатно розташувалася в самого порога й дотепер тихо лежала там, але тепер з вереском метнулася під нари. Зовні почулися, або це мені тільки здалося, чиїсь кроки. Я не полінувався встати й виглянути за двері. Ніч стояла темна — хоч очей виколи. Сідала сильна роса: витягнута рука відразу змокріла. Пошаривши проміннячком ліхтарика й спочатку не помітивши нічого примітного, я було зібрався закрити двері і йти досипати, але зненацька в кута хати на світло відгукнулися два яскравих зелених вогники. Не викликало сумнівів, що це були ока великого звіра. Відстояли вони друг від друга приблизно на чверть і швидше за все належали тигрові. Бентежило лише, що розташовувалися очі низько над землею — теж приблизно на чверть. Залишивши рішення цієї загадки до ранку, я підкріпив запор дверей рядом, що стояли, брусом і знову витягнувся на нарах
n Справа відбувалася в Лазовском заповіднику в 1975 році, коли тут, та й взагалі на нашому Далекому Сході, тигри ще благоденствували й жили у відносному світі з людиною. Мій супутник Віктор був співробітником цього заповідника й вивчав екологію тигра. Приїжджаючи в Москву, він звичайно заходив до мене, розповідав багато цікавого про цього звіра, про зустрічі з ним, про те, що стають нерідкими його заходи в селища, у тому числі й у село Киевку, де перебуває центральна садиба заповідника й живуть його співробітники. Віктор тоді був одержимо ідеєю мечения тигрів, що дозволило б розкрити нові, дотепер невідомі сторони життя звірів. І наші розмови на цю тему не були безпредметними. Живих тигрів, щоправда, я бачив лише в зоопарках або в цирку, але зате мені доводилося займатися мечением інших великих хижаків, і в нас, отже, було про що порассуждать. Поступово й сам я усе більше загорявся бажанням подивитися на тигра в природі, спробувати разом з Віктором піймати, позначити й, звичайно, якщо вдасться, сфотографувати звіра. А потрібно сказати, що на той час запам'ятати на плівці в природі й без «мошенства» амурського тигра не вдалося ще жодному фотографові. Удача вперше прийшла до лісника Сихотэ-Алинского заповідника В. Мезенцеву. Трапилося це наприкінці 70-х років, а опубліковані фотографії були у дванадцятому номері журналу «Полювання й мисливське господарство» за 1985 г.
При нашій останній зустрічі в Москві Віктор розповів мені про деяких зовсім свіжих випадках. Наприклад, про те, що влітку, у гарячу пору, коли більшість дорослих селян були в поле, тигр з'явився на вулиці серед дня. Він ішов не поспішаючи, укриваючись від пригріву в тіні тинів, поки в однієї з хат його не нагавкала собачка. Тигр не роздумуючи перемахнув через тин, але пильний сторож моторно кинувся до печурке. Поясню, що Киевка — типово українське село з тинами із хмизу уздовж вулиць і між побіленими хатами, навіть із квітучими мальвами в деяких палісадниках. У хатах, звичайно, є печі, але влітку для готування кожний хазяїн будує у дворі із цегли печурку, звичайно постачену залізною трубою
Пес спочатку забрався в печурку, але тигр сунув туди лапу й дістав би сторожа, не ухитрися той заповзти в трубу. Тигр звалив неї на землю й катав, запускаючи лапу те з одного боку, то з інший, завзято намагаючись добути дичину. Перекусити йому тут однак не вдалося. У хаті виявилися люди. Побачивши, що у дворі господарює тигр, вони замкнули й, затаячись, з вікна стежили за що відбувається. Але порахувавши, що той не дуже спритний і начебто не так вуж страшний, поступово осміліли, відкрили кватирку, підняли лемент, сталі кидати у звіра домашнє начиння. Це подіяло. Тигр пішов
Другий випадок відбувся незабаром там же, у такий же жаркий день. Тигр, швидше за все т же самий, знову здався на вулиці й брів уздовж тинів. Цього разу його увагу залучила лежала в тенечке свиня, тигр підійшов до що вмліла хавронье й, немов запрошуючи її на спільну прогулянку, взяв за вухо. Свиня безмовно піднялася й пішла було поруч. Але отут втрутилася її господарка. По розповідях одних очевидців, дріботячи хижака останніми словами, вона кинулася за ним з лозиною й, хльоснувши його раз^-іншої, відбила видобуток. По розповідях інших, теж чулася голосна лайка, але відбивала господарка свою худобину цебром, що підкрутилися під руку. Так чи інакше, свиня була врятована, а тигр, начебто й не дуже шкодуючи про втрату, з достоїнством вийшов. Все це потім, з невеликими розбіжностями в подробицях, я чув і від жителів Киевки.
Ці розповіді спокусили мене на поїздку. І от ми втрьох у заповіднику, на одному з його кордонів на узбережжя Японського моря. Участь третього члена в експедиції спочатку не планувалося. Напередодні виходу з Киевки ми з Віктором, щоправда, говорили про те, що для приманювання тигра (а він великий аматор собачатини) непогано б взяти із собою собаку, але розмова тим і закінчився. А ранком у дверей Вікторової квартири пролунали верескливі жіночі лементи — з'явилася сусідка. До товстої мотузки в її руці була прив'язана непоказна собачка. Опустивши не стосовні до справи недруковані вираження, можна було зрозуміти, що довідавшись про наш відхід у тайгу, сусідка привела «велику капосницю» чи те із проханням, чи те з вимогою повести її подалі й там кинути. «Нехай її тигра сожреть проклятущу» — таку долю вона уготовала собаці. Умовляти нас не довелося, і «капосниця» відправилася в тайгу. Оскільки про дійсну кличку її ми не запитали, по шляху охрестили собаку Блешнею. Як і дійсній блешні — маленької блёсенке, — їй стояло затягати, але тільки не рибу, а хижого звіра. Незабаром вона подружилася з нами й, схоже, не дуже-те переживала розлуку з колишньою господаркою
Ранком з'ясувалося, що до хатинки дійсно підходив тигр, що він, мабуть, учуял собаку й, сподіваючись обробитися з нею, вартував її метрах у п'ятьох від дверей. Тут залишилася суха пляма із прим'ятою травою, чітко обрисувалися контури, що лежав на череві тварини. Голову він тримав на витягнутих лабетах і тому так низько над землею. За контуром виднілася довга суха смуга — слід його хвоста. По росі ще добре були видні й сліди уходящего нічного гостюючи
Перекусивши, уклавши в рюкзаки саме необхідне, у тому числі — про всякий випадок, для самооборони — пістолет, із Блешнею на шнурку — ми відправилися по тигровому сліді. Через годин-інший слід знову вивів нас на узбережжя. Тут тигр щось учуял. Він спустився до самого моря й, явно скрадаючи видобуток, пішов по заплескоті дрібними кроками, часом пригинаючись настільки, що стосувався мокрого піску животом. Початок пригрівати сонце. Пляж підсихав, над ним курівся парок, але сліди на піску ще не розпливалися й так само, як на сирому заплескоті, були добре видні. Тигр крався метрів сто. Потім величезним стрибком він вискочив з укриття на піднесену частину пляжу, де бродила неведомо що звідки узявся кінь. Декількома стрибками він наздогнав жертву, що помчалася скаженим галопом, але схопив її не по місцю - за підставу хвоста, причому відірвав його разом з репицей. Після невдалої атаки тигр продовжував рух як би по інерції, більше короткими й рідкими стрибками. При кожному приземленні він отплевивался від жмутів, що наповнили його паща, кінського волоса. Кінь же продовжував стрибку. З підстави відірваного хвоста хльостала кров, залишаючи на піску широку хвилясту смугу, що встигла на той час підсохнути й побуреть.
«Отплевавшись», тигр почав нову атаку. Кінь, що вже знесилів від втрати крові, мчалася усе повільніше. Тигр швидко наздогнав її й схопив, тепер вдаліше — за холку. На цьому полювання й закінчилася
От і місце, де кінь упав. Понеглубоким слідам кінських копит, що волочилися з боків тигрячого сліду, можна було зрозуміти, що хижак ніс видобуток, піднявши її над піском, без особливих зусиль. Вага коня ми потім визначили    приблизно кілограмів триста. Так проніс він видобуток метрів двісті до бугра, що поростив травою
Ми з Віктором неспішно йшли по пляжі, з інтересом удивляючись у сліди й відновлюючи картину драми, що розігралася. Відчуваючи близькість хижака, за, притискаючись до наших ніг, тяглася Блешня. Із цікавістю, гідною юних натуралістів, із властивої ним наївністю, а точніше дурістю, галасливо й безстрашно ми підходили до вбитому коневі. Тигр зник, начебто уступав свій видобуток і тим самим активізував нашу зухвалість. Навіть на вершині бугра, у самого видобутку, всі так само галасливо продовжували ми свою бесіду, дискутуючи із приводу можливої ваги коня. Явно наслідуючи нам, розперезалася й Блешня. Хоча тигрячий дух був тут міцніше, вона безцеремонно вцепилась зубами в кінський круп. Отут^-те й пролунав той самий його рик — «ав», що, будучи почутий навіть на солідній відстані, леденить кров і звіра, і людини. Тепер же рик пролунав метрах в 10—15. Я нізащо не повірю, що людина при подібних обставинах може залишатися спокійним. У мене хоча кров і не заледеніла, але скажу чесно, уперше в житті із мною трапилося щось начебто паралічу, стали ватяними ноги й руки. Віктор, мабуть, випробував щось схоже, але відразу отямився, скинув із плечей рюкзак і судорожно тремтячими руками став шарити усередині, розшукуючи пістолет. На щастя, відразу знайти знаряддя самооборони не вдалося. Ця обставина запобігла нашим спробам віджахнути звіра й тим самим урятувало нам життя. Блешня з очумелими очами присіла й напустила луджуся
У порівнянні з нами тигр повівся куди делікатніше. Він, звичайно, давно вже бачив і чув нас, але нерухомо лежав у видобутку, встигнувши лише зірвати із крупу шматок шкіри, але так і не покуштувавши свіжатини. Видимо, уже в самий останній момент непоміченим він спустився з бугра в низину до струмка, що протікав там, і затаївся, можливо розраховуючи на наш швидкий відхід. Втративши терпіння, він виразив обурення, сказавши те саме «ав», і вийшов, демонстративно голосно шльопаючи лабетами по воді
  Це був перший і, на жаль, останній випадок мого спілкування з тигром. Віктор був знаком якщо не з усіма, то з більшістю тигрів, що жили в заповіднику, знав їхній маршрути, приблизні дати появи в тім або іншім місці, навіть особливості поводження. Потривожений нами у видобутку дорослий самець входив до числа його знайомих. Віктор досить точно вказав дату його появи тут, пророчив подальший маршрут, а на підставі попередніх спостережень відгукнувся про нього як про звіра «розсудливому» і «делікатному», що цілком підтверджувала наша зустріч. Тигр пішов розсердженим, і досаждати йому далі було б нерозумно, тим більше що вартувати з фотоапаратом звіра у видобутку тут було неможливо. Місце рівне, чисте, улаштувати засідокові ніде. Та й ходив він, за спостереженнями Віктора, частіше морськими узбережжями або горами, де поставити бревенчатую пастку (а саме з її допомогою передбачалося піймання звіра) було практично неможливо. До нових зустрічей з ним тому ми не прагнули, а їх і не було
У запасі залишалася тигриця з тигреням приблизно однорічного віку. За розрахунками Віктора, вони повинні були з'явитися в нашого кордону содня на день. Звичайно ці звірі виходили на берег моря, і маршрут їх тоді пролягав у підніжжя самотньої стрімкої скелі, майже стовпа — ідеального місця для пристрою засідоки. Не цуралися вони й тайги, де можна було б спорудити на них кілька пасток
Наступив кінець вересня, підкрадалася золота осінь — краще в Примор'я пора року. Схили гір від дня до дня стали розцвічуватися всі новими фарбами, скінчилися дощі, стояли теплі, але не жаркі дні. Ми чекали появи тигрячого сімейства
Вставали рано. Ранком — як, втім, і в інші годинники, — жарили або варили рибу, якою щедро постачали нас рибалки. Якщо не штормило, цілими днями, часом у самого берега, цідили вони тралами море. Рибацьке селище розташовувалося відносно недалеко, і, природно, майже всі рибалки були знайомими Віктора. У міру потреби він виходив на берег, чекав підйому трала на найближчому суденці, зіштовхував на воду шлюпку й відправлявся за провізією. Доносилися голоси: «Як живеш, Віктор?», «Тигру тебе ще не з'їла?» Або більше ділові: «Восьминога їсти будеш?» — «Буду!». Чулися звуки падаючої в шлюпку риби, частіше — камбали, і Віктор вертався. До речі, від восьминогів він ніколи не відмовлявся, оскільки ці тварини, точніше їхнього щупальця, попередньо зварені, а потім підсмажені, по праву шануються за делікатес. Успіхом користувалася в нас і морська капуста, вали якої розкидав на узбережжя кожний шторм. До речі, з морською капустою (ламінарією) я зустрічався й колись — на островах Баренцева моря. Доводилося там терпіти недостачу продуктів, навіть голодувати, але нікому тоді не спадало на думку, що ці водорості не тільки їстівні, але й непогані на смак
Уклавши в рюкзак своє спорядження, смажену рибу, фляжку із чаєм, захопивши на настійну вимогу Віктора пістолет, я відправлявся до вечора до скелі й, чіпляючись за кущі, забирався на її вершину, у засідокові. Ішла із мною й Блешня, який, схоже, подобалася така служба. Її я прив'язував до каменю в підніжжя скелі, і вона те сиділа, то лежала на купі нарубаних для неї гілок
Засідока була дійсно ідеальною. З її відкривався прекрасний огляд, і в той же час помітити мене в ній із пляжу було важко. Раз у раз у поле мого зору з'являлося щось нове, цікаве. У найближчих околицях скелі, наприклад, жила родина видр. Їхні сліди на сирому прибережному піску зустрічалися мені й колись, але тепер, із засідоки, я майже постійно бачив трьох звірів. По розмірах вони практично не розрізнялися, і можна було лише догадуватися, що це — родина (мати й підрослі дитинчата). Видри рибалили в море, причому не тільки в берега, а поїдали видобуток (як можна було розглянути в бінокль, частіше камбалу й великих бичків) на березі. Після морських ванн звірі ніжилися й качалися на сухому піску. Компанію їм нерідко становили большеклювие ворони, швидше за все притягнуті залишками видрових трапез
Нерідко на берег моря прилітала пари лелек, у Європі й Середній Азії — довірливих супутників людини, а тут, на Далекому Сході, — дуже обережних мешканців глухої тайги. Лелеки бродили по заплескоті в самого підніжжя скелі, немов на мені й справді була казкова шапка-невидимка. У середині дня, коли уступи скелі досить прогрівалися, на них з'являлися й приймали сонячні ванни щитомордники, що ставляться до єдиного в цих місцях виду отрутних змій
Справно несла службу Блешня. Іноді вона вставала зі своєї підстилки й бродила в межах, допущених повідцем, а занудившись, скавучала або підвивала, начебто подманивая тигрів. Але ті не з'являлися. Не приходили вони й уночі, оскільки слідів їх на піску не було
Ішло час, дні мало відрізнялися один від іншого. Хіба що почався масовий проліт до півдня куликів, і їхні сліди якимись загадковими ієрогліфами всі густіше розписували сирий пісок. Піднімаючись у черговий раз на вершину скелі, я ледь не «поцілувався» із щитомордником, що приймав на кущі сонячну ванну. З тієї пори перш ніж ухопитися за кущ, я уважно його оглядав. Був вивчений добовий графік і видр, і лелек
У хаті з'явився новий постоялець — лісник, як і Віктор, співробітник заповідника. По дорозі він зустрівся з «нашим» тигром-самцем, точніше не із самим звіром, а з добутим їм изюбрем. Однак, на відміну від нас, він не потривожив добувача. Тигр уже ґрунтовно об'їв оленя й пішов від нього по власній волі. Лісник тому прихопив із собою солідний шматок «давленини» як би на законній підставі. А до речі, у такий спосіб при тигрі нерідко підгодовуються місцеві жителі, у тому числі й співробітники заповідника
Передвіщені Віктором строки появи тигриці і її чад пройшли. Висохнуло й час, відведений на мою поїздку в заповідник. Распрощавшись із кордоном і його мешканцями, я їхав. Цього разу не вдалося не піймати не позначити тигра, хоча й прояснилися шляхи рішення цього завдання. Не вдалося й сфотографувати його, зате я відвозив особою масу вражень і, звичайно, що надовго запам'ятався звук тигрячого рику
Потім уже Віктор писав мені, що родина з'явилася в кордону наступного дня після мого від'їзду, що тигреня, судячи з його слідів, у порівнянні з попередньою зустріччю помітно підріс, що Блешня сподобалося лісникові й він взяв її під свою опіку

Малюнки Б. Игнатьева

 
 (голосов: 0)
  • Мої зустрічі з тигром
  • АГРЕСИВНИЙ ТИГР: ПАТОЛОГІЯ АБО ЗАКОНОМІРНІСТЬ
  • Мій перший тигр
  • Його називають білогрудим і чорним
  • Кінець чандпайского людожера
  • | Автор: kodges | 21 июля 2007 | Коментарі (0) |  Надрукувати
     

    Добавление комментария

     
     
    Включите эту картинку для отображения кода безопасности
    обновить код



     
    диагноз воспалённый эндометриоз не приговор
    Copyright © 2007 "Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал." GoodWeb