Втомлений я вертався до лісника. Вечірній світанок догоряв на блідому небі, і стовбури дерев на ній здавалися чорними-чорними й точно наклеєними на блискучої золотий паперу
Перед самою сторожкою з невисоких сосен, зашумівши крильми, близько від мене зірвалися глухари. Але вистрілити в них я не міг; в обох стовбурах моєї рушниці були закладені не дробові патрони, а розривні кулі. Я так і поклав собі: ідеш на великого звіра,— забудь про дичину. Де вже отут бабахати, лякати лосів по всьому лісу
Така ж морозна тиша стояла в лісі й наступного дня. Знову я зрячи валандався по хащах. Знайдеш лежання,— а вона вуж давно охолонула. Тільки світанок був у цей вечір не золота, а червона-червона. Це обіцяло вітер, і я зрадів
И правда: уночі потеплішало, ранком потягнув вітерець, захиталися гілки, пішли по лісі шерехи, шепоти — і лижі м'яко, майже безшумно рухалися в снігу. От у таку погоду легко підкотитися до чуйного звіра, можна прямо ледве не спіткнутися об нього, коли він лежить вснегу.
Незабаром після полудня я знайшов свіжий слід сохатого. У тім, що це сохатий, тобто старий, величезний бичина, у якого рога як сохи, широкою лопатою, сумнівів не був: слід був великий — із шапку — і круглий, у лосиці він уже, стрункіше.
З годину я йшов по сліду, напружено вдивляючись у ліс. Запобіжник двостволки був відсунутий на «вогонь»: щохвилини міг устати переді мною величезний звір, а з ним жарти погані, треба бити не барячись і, якщо не зумієш звалити наповал,— не розгубитися: точно й швидко скінчити другою кулею. І вуж мені було, звичайно, не до погоди, на небо я не дивився
Раптом я почув удалині дивне, що швидко наближається шипіння
Налетів скажений порив вітру. Усе захиталося в мене перед очами, дерева зі свистом замотали галузями, з вершин їх полетіли грудки снігу, у повітрі лопалися й розліталися білими хмаринами, як вибухи снарядів. І сам гірше: раптом стало швидко темніти
Іти далі було неможливо. Яостановился.
Повалив сніг і закружився, в одну хвилину заліпив мені шапку, особу, кожушок. Почалася лідера — страшна в лісі пурга. Ліс величезний, дикий, заблудитися в ньому нічого не коштує,— незабаром буде зовсім темно — і вуж ніяк не знайдеш будинок
Я повернув лижі й побіг назад.
Пройшов годину, я все біг і біг, задихаючись від вітру, і вже став знесилюватися, уже давно повинна була здатися знайома просіка й наприкінці її сторожка лісника. Але просіки не було
Я зупинився в знемозі. Більше не вистачало духу боротися з вітром і снігом. І куди йти? От-от ніч почнеться. Пропадеш...
Раптом вітер доніс до мене немов би чийсь лемент. Я прислухався. Лемент — глух і далекий — повторився. Але звідки приніс його вітер? Пурга крутила з усіх сторін
Повільно — нога за ногу — я пішов, намагаючись рухатися в одному напрямку, не петляти. Це дуже важко, коли на небі ні сонця, ні зірок і в кишені в тебе немає компаса. Це майже неможливо, тому що й людина, як звір, неодмінно робить коло, ідучи без дороги
Я пройшов небагато й зупинився: лементу більше не було чутно. Вистрілити? Може, почують
Раптом голосно й виразно я почув пісню, кожне слово її:
Пургаргира, пургаргира,
Пургаргира, пургаргира!
Як задула пургаргира
Всі круті береги! —
співав чоловічий голос
Звідки й сили узялися в мене. Я кинувся на голос — і раптом вилетів на просіку — у самої сторожки. На ґанку стояв Хлебников і, приклавши до рота руки, у весь голос викрикував пісню
— А, ну-ну! — сказав він, побачивши мене,— Добро. Я вже думав — заблудилися, от яка падера. Вийшов покричати
— Спасибі. Звичайно, заблудився
До ранку пурга вляглася. Сонце, піднявшись над лісом, мириадами білих, червоних, зелених іскор заблищало в пухкому, пухнатому снігу перенові пороші. Я цілий день — останній день — ходив по лісі, і, хоч ніяк не міг набрести на лося,— радісне почуття очікування й упевненості, що я побачу звіра, мене не залишало
У пургу лосі коштують де-небудь у хащі, переходів не роблять. Колишні всі сліди їх занесло, завалило. Знайти звіра важко. Але по теплій пороші йдеш безшумно, і тільки вгадай, де він коштує,— буде твій
Я не вгадав і не знайшов лося. А зайшов від сторожки далеко в ліс. Сонце було вже за деревами,— треба було вертатися. І, усе ще сподіваючись на удачу, я дійшов до лесниковой просіки. Отут зі снігу, у самих моїх лиж випорхнул рябчик. І відразу, залетівши в ліс, сіл на ялинову лапу, стряхнувши з її сніг
Полювання було кінчено: спереду вже виднілася сторожка. Я витягся зі стовбурів кулі, сунув дробові патрони — і вистрілив у рябчика. Рябчик упав. Він весь потонув у пухкому снігу, так що я навіть не раптом його знайшов. Підняв і пішов до просіки краєм тянувшегося уздовж її широкого овражка.
Я не зробив і п'ятдесяти кроків, як побачив перед собою між двома товстими соснами лежання, глибоку, вузьку: лось не лягає на бік, як корова, лежить на череві, завжди готовий піднятися на ноги,— зовсім свіже лосине лежання. На снігу було желтенько, і від цього жовтенького йшов густу теплу пару: звір отут була хвилину назад.
Я розгублено оглянувся — і побачив його: величезний сохатий, обгинаючи широкий овражек, як у човні проплив у мене перед очами в глибокому м'якому снігу. Він гордо тримав свою горбоносу голову, обтяжену більшими, широкими з багатьма відростками рогами, і не дивився в мою сторону
Не дробом же було в нього стріляти.
* * *
Синишка мій одержав замість лосиної губи рябчика й, звичайно, надув губи
— Що робити,— сказав я йому, виправдуючись. — На полюванні завжди так: вуж не повезе, так не повезе, а повезе, так... Адже не вистріли я по цьому рябчику, я б через хвилину підняв лося й, звичайно, звалив би його: адже він лежав у самої просіки, і ліс отут рідкий,— я його той^-те-відразу-те не побачив, тому що сам у ліс зайшов, у ялинник — за рябчик^-те. А із просіки він був як на долоні. І в самої сторожки,— навіщо я ходив стільки по лісі?
— Эх, ти! — сказав синишка. Але рябчика з'їв із задоволенням: говорить,— теж смачно, обмаль от тільки, у порівнянні слосем.