|
Адже не один десяток, а більше сотні перебив я лисиць, а пригадується сьогодні саме цей червоний лисовин, підвішений за лапки до ягдташа, і ясно бачу я, як пензлик його труби, занурюючи або креслячи, залишає на снігу те мрячні зірки, те хвилясті лінії, як малюють на карті більші ріки
Чомусь сьогодні я бачу й згадую саме це полювання. Бачу «фізіономію» убитого звіра, дуже широке чоло, надзвичайно блискучі вершинки вух, тверді довжелезні вуси, оксамитову вовну, рівну по всьому тулубі, бачу чітко, ясно всі особливості цього червоного лисовина.
Сьогодні з десятків тисяч днів чимсь невловимим і незрозумілим розбуджений збіглий у давня давнина один мисливський день...
Морозило порядно, ні найменшого струмка, тихо, як за стіною, і, стало бути, по нашій мисливській звичці — дуже тепло
Було ще якщо не темно, те сіро.Що підбігла попеститися двірський собака бурої масті здавалася черною. У вікні кухні красиво палала, як велике пожарище, російська пекти
Сірий сніг спочатку мовчав, як закрита книга, потім стали зустрічатися неясні тіньові відтінки, оказавшиеся заячими следками. Виплила з морозної імли село за рікою, потім помітні сталі окремі хати, а незабаром над кожною й стовпи нерухомого густого диму. Червоніє на сході. Високо прошипели крила ворона. Іду по незайманому снігу — ні следочка. Стирчить жнивник, Горушка, низинка, ялівцевий кущ, знову горушка й скат, оперезаний долинкою з ольховою поросллю по руслу струмка
Сонце встало. Далеко спереду, на березах, як пожежні сигнальні кулі,— тетерева. По сторонах поле, сінокісні низини, берізки, яловець. Рожевіють берізки, стали бронзовими ялівцеві кущі. Іскриться сніг
Коштую за прикриттям, зірко дивлюся на рівну сніжну гладь і в кущі. Нічого. Іти або чекати щастя тут, на самих переходах? Слідів ніяких не видно,— усе покрито снігом, що випав уночі, легенею, як пухнув, не прибитим, не всколихнутим вітром
Сонце високо. Іскриться сніг, як озеро, як срібна риза
Дивлюся зірко на чисту, як озеро, гладь, і раптом по крутому підйомі гори рожевіє ланцюжок одиночних рівних слідів,— без сумніву, лисиця! Але чи зверху вниз або знизу нагору йдуть ці хвилюючі, усміхнені значки, до мене або від мене — не розглянути! Ніде, наскільки око бачить, не помітно продовження слідів. Невже далеко осторонь прострочили вони пухку поверхню снігу, не спокусившись ні группою ялівцевих кущів переді мною, ні високою купиною із пнем, що стирчить, у п'ятдесяти кроках від мене?
Весь шлях лисиці в наявності: спустилася з гори й тим же слідом, цілком ймовірно, назад.
Треба йти вперед, тільки не по сліду, а повільно, крок за кроком, в обхід гори, прикриваючись кущами. Там, за горою,— долина, купини й за нею ялинове болото, часте, трав'янисте, де пристають тетерева. Чи не пішла вона туди? Чи не перебуває за підгір'ям?
Я заніс ногу, щоб зробити крок, і застиг з піднятою ногою, як на стійці: біля одного з ялівцевих кущів повільно, неясно рушила чорно-сива смуга й злилася з кущем, а крізь галузі руділа частина тулуба лисиці. Сколихнулася в мені кров, ударила в голову до самих волось. Я стримав расходившееся було хвилювання, повільно опустив ногу й пильно став дивитися на чорно-сиву трубу лисиці, на просвітчасту через кущ червоність, намагаючись скоріше зрозуміти, що почати для успіху. А серце — тюк, тюк, тюк!..
Добре, коли чуєш таке биття, і хоч доктори й говорили, що треба поменше полювати, щоб не хвилюватися, але я все думаю, що є хвилювання від неприємності, від зла, від скверности, і є хвилювання від радості, добра, від споглядання чистоти. Одне хвилювання зношує серце, а інше краще всяких ліків надають життю
Небагато погодя лисиця витягнулася від кущів по чистому, як щука, прошмигнула, потім відразу на ходу завмерла, так скок верхівковим стрибком і початку копатися в снігу. Я вуж отут не позіхав і побіг, як лось гарний, до найближчого куща. Так задихався, що груди ріжуть. Ну, і махав же! Я потім сліди свої оглядав, щоб обговорити всі, як було
Дихаю часто, а серце, як швейна машина. А як побачив, що лисиця все риється, так серце від радості пущі застрибалося
Ну й гарна ж — довга, сита, а хутром у нас краще й не буває: вся рівна, навіть у вишневий відливає, що гарний ірландець
Руж'є напоготові, але ближче не посуваюся, боюся, хочу спершу дух перевести. Маленько постояв, для приклада на мушку взяв, рушниця так і ходить. Давай, думаю, ще перемахну заодно. Тепер уже легше — кущ від куща близехонько, а там на вірному пострілі відпочину та й випалю
Наглядів кущ, куди перебігати,— стрункий, як підстрижений, яловець — і замахалася
Лисиця так і горить і все копається в снігу. Ну, уже тепер можна. Дай, думаю, почекаю,— нехай подих вирівняється, а самого штовхає — бей скоріше, а те стрибне під опушку кущів, зникне,— і пропала. Хіба так можна безглуздо діяти, урезонюю себе, тепер і помітить, так потраплю,— це не бекас у кущах. Витримав я, подих пішло рівне, ну, серце, звичайно, колотиться, адже мисливське воно, повинне ж хвилюватися
Підсунувся вбік кроків на двадцять. Ну, тепер хіба в ноги кинеться, так плоховато, а те куди не піде — шабаш, усюди чисть. Перестала ритися, насторожилася, от зараз піде, задишка знову мене бере, а вона миша зачула й до стрибка готується
Відняв рушницю від плеча. От що,— так стріляти не буду. Давай собою повладею. Скільки разів я збирався, коли на утік 'їздив, не стріляти до того, поки не виговорю після зльоту: «Эх, гарна!» Не вдалося мені цього, ну, так тепер зроблю. Треба досвідченому мисливцеві собою володіти, сором!
Так і зробив, приготувався, як на кошах. Я хотів не дуже голосно, а крикнув в усі горло, мабуть, для мужності: «Ти чтб!» Задумав я крикнути: «Ти чтб отут робиш?», так обсекся. Вона як метнулася, як пішла! Перший час не знати, де хвіст, де тулуб,— метається, а потім виправилася, так замахала убік, упасти роззявивши. Так адже як махає!
Мені б треба гарненько вицелить, а страх взяв, що вуж далеко, я — раз, раз, дивлюся махає. Ще б разів зо два можна вистрілити, так у мене адже двостволка
Здається, я завжди глузував з мисливців, коли вони з досади рушниця кидали, а те — об дерево хлоп прикладом і шейку навпіл. Сміявся я над такими, а тепер сам у сніг кинув, щоправда, вежливенько.
Пішов, подивився, ні кровинки, ні шерстинки. Повернувся, рушницю підняв, стряхнув, полою куртки витер, зі стовбурів сніг гілочкою виколупав, відкрив, подивився. Патрони до чого вклав
Зміряв кроками — сорок три всього нарахував, назад пішов — сорок шість
Те саме,— відстань не винувато...
Оглянув, як дріб ліг. Перший постріл проти намету, як у стіну,— усе зрешетило, що гнізда ластівок у піщаному обриві. Тьфу ти! — каби этак, так у лисицю. Стало бути, обвисил.
Другий постріл толком і не знайшов, подекуди прочертило реденько, думаю, дуже теж поверху пустився
Ложа все-таки довгувата, улітку добре, а взимку на товсту куртку не спритно.
Звуки потужних пострілів завжди зароджують сильну підозру, що вони не могли пройти безкарно, і я, оглянувши свій підхід і розташування кущів, відправився по сліду очманілої лисиці в надії виявити хоч кровинку. Проводив слід у гору й під гору,— далеко стелився він по рівному полю неослабними широкими стрибками. Подивився на напрямок. Безсумнівно, перейде й Пондели, і Харцево, і Алушкино.
Всі чистью йде, ледве кусточки,— ладь від них, мабуть, боїться знову зненацька услихать: «Ти що...» У цей час я був би вже будинку. Эх!.. Пилавшая при моєму відході пекти, напевно, давно вже перетопилася. Сніданок готовий. Сонце світить у вікно. Як добре зимове сонце в кімнаті!
У руках була. Навіть чутно було, як сніг рила... Ну й лисиці!
Маленьку жовтувату, белесоватую— не шкода, а запеклого вишневого лисовина відпустити — образа!
Знають мене за гарного, досвідченого мисливця, не пуделяльщика. За радою до мене йдуть і сперечатися ніколи не сперечаються, вірять...
Адже не зле стріляю я. Недарма, коли сусіди собак натаскували, мене завжди запрошували з рушницею з-під перших стійок бекасів бити, самі на себе не так сподівалися, і що ж — особою в бруд не вдаряв,— багато, коли з десятка чотири штуки піде. Якщо обміркуєш справедливо, так червоного лисовина упустив я через мисливську пристрасть, через хвилювання, з любові до полювання й природи. Адже хочеться подивитися, помилуватися, що зробить лисиця, коли побачить або почує небезпека. Так як побіжить, як трубу понесе, як вуха буде тримати. Одним словом, і художник, і дослідник сидить у дійсному мисливці. Шкода червоного лисовина! Спробую, думаю, ще щастя, так вуж не ті шанси тепер — боляче налякав його.
По сліду йти не можна — побачить, так так бризне, що пиши пропало
Пішов в обхід на Пондели, до Харцеву й перетнув слід, риссю йде,— поуспокоился, до Алушкину направляється. Я знову в обхід. Алушкино обхоплюю, іду осторожненько, по всім чистям так по дрібноліссю поглядаю. Перетнув дорогу, що з пустища в село йде, подивився по чистине уздовж дороги, серце так і впало: у напівверсті сидить мій лисовин на поле, біля дороги, як собака, а на березі сороки таку тріскотню підняли. Ну, думаю, недовго насидиш,— вони тебе виживуть. Зрадів, напрямок його ходу зрозумів; добре, що не в мою сторону дивиться, я — скоріше в кущі. Всю невдачу забув, радісно стало, і побіг я на Алушкинские переходи
Переходів два. Один — у миска березового рідколісся через ниву, з обгорілими пнями, що стирчать, по низині, повз вербу, і в сосновий ліс, іншої - полем, по опушці того ж березового рідколісся й, убік від соснового лісу, під гору, на пустище, настільки пам'ятну мені по полюванню з гончими, на тетеревів, счучелами.
Від настирливих сорок лисовину в ліс, звичайно, складнее йти. Так уже, у всякому разі, довго не прийде йому просидіти, хто-небудь обов'язково поїде по дорозі, а від проїзного так послу ранкової моєї зустрічі він у ліс зникне. Перехід на сосновий ліс, здається, надійніше.
Однак баритися не прийде, навпростець до лисовина версти півтори, чи довго йому пробігти? Можливо, він рушив незабаром після того, як я бачив його сидячої в дороги. Тільки б не спізнитися! Стаю на перший перехід, в опушці соснового лісу, за низенькою, уютною сосонкою, що прекрасно приховує мене, анітрошки не заважаючи бачити перед собою й мисок, і обгорілі пні, і варту на близькому пострілі вербу, навколо якої так часто в'ються лисі візерунки. Коштую й радуюся, що не спокусився польовим переходом. У всякому разі, коли полем піде, хоч побачу й не буду стояти дурнем. Скільки пройшло часу,— не знаю, тільки довго тяглося воно. Моє очікування представлялося вже безнадійним,— адже не вагон же мій лисовин, щоб іти тільки по певному шляху, як по рейках, і я потихеньку почав обмацувати портсигар. Коштую ледве не за двісті кроків від березового рідколісся, не зіпсує ж справу папироска, а без її набридне, не вистоїш,— утішав я себе, маючи намір дістати папироску. Раптом до поля в березовому рідколіссі азартно цвіркнула сорока
И забилося ж серце,— іде, думаю собі, напевно, іде, тільки, судячи з стрекотанью, не до мене, а на наступний перехід...
У мене дозрів план — позадкувати, так лісом до поля бігти. Звичайно, там пройде. Якщо б ранком від мене він лісом пішов,— інша справа, а то він і кущ^-те уникає
Здається, знову з рук упустив!
И почав я було обережно задкувати, щоб із всіх ніг пуститися до поля, як від березового рідколісся непомітно відділився довгий тулуб і довжелезна труба лисиці, і через секунду червоний лисовин зовсім сміло, як у себе будинку, розгулював по ниві від одного пня до іншого; він жорстоко хвилював мене, коли приймав рішучий напрямок убік або, незважаючи на свою величину, зовсім ховався за невеликим штовхнемося
Але от він скінчив свої вісімки й гострі й тупі кути й, начебто по коридорі квартири, направився шагистою клуса киве.
Який він великий, пухнатий і зовсім непошкоджений! Яка тонка, червона й густа вовна!
Лисовин поровнялся з деревом, опустив свою гостру морду до снігу, не те дивлячись уперед по поверхні, не те намагаючись уловити заходи
Я вибрав містечко біля плеча тонкої, червоної й густої вовни й, далекий від думки поставити запитання: «Ти що отут робиш?» — спустив курок
Одночасно впав і лисовин, недвижимо поринувши в сніг, і тільки хребет і труба барвисто сіяли на білій завісі, а сильний звук пострілу ще котився по гористому сосновому лісі й, вихваляючи своїми гулами видобуток, говорив: — Хо-ро-шоо!..
|