"Махновці" у зеленій зоні

Через купу соломи, тільки-но він порівняв з нею, вивалила разнокалиберная собача кодла; мій хоробрий кобелек, навіть не зрозумівши суті явищ, був зім'ятий, перекинуть, і його розпачливий вереск потонув у різноголосому ричанні здичавілої зграї. Я закричав пущі колишнього, здираючи із плеча ремінь рушничного чохла й намагаючись висмикнути стовбури, але було пізно. Дикі пси у всю спритність ішли до найближчої лісосмуги: одним рудим, схожий офарбленням на лайку карелку, але зі статтю вівчарки, інший пегий «дворянин», що напевно має у своїх жилах кров англо-російської гончої, і дві шавки подрібніше. Антична квадрига та й годі! Жаль, рушниця в чохлі й картеч у подсумке патронташа. Скоріше всього вітром донесло до Ральфа привабливий захід що загуляв сучонки, і він кинувся назустріч своєї загибелі
Коли я підбіг до Ральфу, він лише встиг лизнути мою руку, п'яно закочуючи свої виразні іспанські очі. З розірваного горла дулися криваві міхури. Видно, той рудий рвонув по місцю добре й, вірно, не гірше справдешнього вовкодава
Я взяв на руки те, що хвилину назад було живим Ральфом, бігало й радувалося життю, і побрів назад до опушки. Вийняв мисливський ніж, розрізав шар дерну й почав руками рити ямку для мого чотириногого друга. От і отгордились ми з ним на районних і обласних виставках екстер'єром і малими золотими медалями, от і открасовались. Незабаром ямка була готова, і я, схоронив Ральфа, рушив через це негостинне поле далі, убік будинку. Вийшов на Кармановские дачі, побачив знайомих Сашка з Любою, що працюють на своїй ділянці, і на питання: «А де ж Ральф?» відповів, ще не вірячи до кінця в случившееся: «Загризли дикі собаки. Геть за тим бугром у самому куті поля. У лісочку й схоронив». «Ой, — викликнула Люба, — вони тут щовечора, як махновці, нишпорять, нікому пощади не дають. Учора чиюсь кішку геть на той дуб загнали й всю ніч гавкали».
Розтрощений случившимся, я распрощался з дачниками й побрів далі по тисячі разів хоженой-перехоженной, езженой-переезженной з дитинства дорозі, згадуючи мимоволі те, що давно випливало забути, не ворушити в горищах забуття, не поминати проти ночі, але що спливало проти бажання й волі саме собою з колодязів пам'яті...
... Пекучий сиверко, настудивши оправу окулярів, терзав холодом ніс і лобові пазухи, колов задерев'янілу чужу особу, змушував узить по-монгольски щілинки очей. Руки, поки розчленовував на частині й зачехлял бескурковку, занили від холоднечі й запросили в затишну темь рукавиц-меховушек, що сшитих тещею. Глянувши в глузливий ощур добутого нині лисовина й те^-те-навіщо^-те торкнувши ручку мисливського складня в кишені білої куртки, вирішив тягти цілком додому й обдирати звіра втепле.
Утомилося заширкал лижами через сніжне поле, з кожним кроком віддаляючись від стіни замислених передвечірніх сосен, і всі мої мрії на сьогоднішній день сходилися на теплі й ковтку гарячого чаю після жаркої лазні з березовим віником
Громадина солом'яного омета, наблизившись непомітно, лягла поперек мого ходу, начебто борт океанського лайнера, прикрила від вітру, запрошуючи ненастирливо відпочити в затишок, розтерти особу й руки, але потрібно було поспішати на останній вечірній автобус, виходити з безлюдних зимових полів на проїзний битий шлях. І обходячи стіг з подветра, не дивлячись по сторонах, шоркал голицами по затверділому передутому снігу
Скукожившись від вітру й уткнувшись у шарф до самих окулярів і думаючи про егерях-охотоведах, що навряд чи вони в такий холодище виїжджали з тепла й домашнього комфорту, я не відразу ввімкнувся в чийсь низький рик, а скинувши очі від лижних носів, побачив зграю різномастих собак, серед яких помітно виділявся здоровенний чорні-чорну-чорне-чорна-сіро^-чорний овчарюга. Видно, пригрілися в затишок, разоспались, розслабилися й не почули, як підкотив з-під вітру самотній мисливець у білому маскувальному костюмі
Будь ижевка напоготові, тільки б і бити картеччю спершу у вівчарку, а після геть у ту руду кудлатую дворнягу, що так недобро скалить ікла. «Нарвався. Це ж беспредельщики», — обпалила жахом темний здогад. А руки самі собою здерли із плеча чохол з рушницею, рвонули з м'ясом застібку, висмикнули стовбури, перехопили за дулову частину, готуючись бити як дрюком. «Розірвуть у жмути! У кидку кобель запросто перекине. Візьме за кадик по місцю, а іншим тільки й справ рвати після на шматки, — як про сторонній пронеслося в жарких пропасних думках. — Такій зграї краще не попадатися. Гірше вовків! У тих, що не говори, страх перед двоногим сидить у генах з печерних часів, а здичавілі пси, однаково що колишній друг-приятель, з яким розійшлися життєві дороги-дороги й з ким не поладив, багато опасней. Найстрашніший ворог — це найближчий колись друг або подруга, що знають про тебе всі й навіть більше, ніж ти сам про себе».
Дивлячись пильно в зіниці ватажка, що ричить, і не спускаючи з його око, підняв у замаху стовбури, явно усвідомлюючи безглуздість ситуації : «Гірше було, а глупее, як зараз, через цю прокляту зелену зону, немає. А стовбур^-те по весні неодмінно заіржавіють». (Чомусь у ту мить пошкодував про рушницю).
Отщелкнуть цівка, дістати ложу із чохла й спробувати зібрати бескурковку — даремно. Не встигнути! Та й нагинатися за загубленим чохлом з ложею ніяк не можна. Головне, як підказав темний інстинкт самозбереження з таємних отнорков підсвідомості, не випустити з уваги блиск його сатанински-всепонимающих очей, не показувати свого мандража. Точно такого ж кобеля-овчара довелося давним-давно кінчати на прохання сусідів. Сказився. Покликали мене з рушницею: «Виручай. Кінчай його, а те накоїть справ. А ми вуж тобі й горілки склянку наллємо, і за патрони заплатимо». Першою кулею я його не поклав, а тільки зачепив. Кинувся поранений вівчар на вольерную сітку, аж стовпи захиталися. Умер героєм, як римський гладіатор. На сітці я його й ударив з лівого картеччю, поки він, харкаючи кров'ю, гриз дротові осередки. Коли все було кінчено, мене затрясло. Рідкуватий виявився для такої посади собачого ката. Так і пішов з рушницею напереваги до себе додому по вулиці, відмовившись і від горілки, і від грошей і отматерив дурненького хазяїна, що полінувався вчасно зводити на укол кобеля.
И цей, що переді мною, точно такої ж статі й сили, тільки звела нас доля в чистому полі й немає нині між нами ніякий вольерной сітки. Де отут устояти, якщо кинеться. От і прийшла відплата за той давній гріх з. Та й «дворянина» кудлатого з іншими шавками не можна з рахунку скидати. Якось сунувся раніше часу у хвіртку сусіда Антонича по своїх мисливських справах, не чекаючи, поки собачку пристебнуть до ланцюга. Із цієї Мушки калмиковской, коли по^-доброму, те й рукавиці путньої не зшиєш, але вцепилась вона в мою ногу, промахнувшись у пах, дуже запекло; довелося після бабі Тасе припікати Мушкин укус березовою брунькою, настояної на спирті. Ну, баба Тася військлікар, що пройшов Вітчизняну, знає, як і що робиться. А не будь Антонича у дворі, невідомо, як би скінчився наш «двобій» з Мушкою й чого б вона ще могла відкусити-зменшити в моєму єстві. Не відірвати, не відкинути було ту собачку. Кліщем, намертво вцепилась. Лижним ціпком зуби довелося розтискатися
«Ти-и! Мати тво-ю-ю! Сдурел зовсім на волі? — закричав я у всю силу дихалки й ковтки на матерно-русском просторіччі. — Тебе б, тварина, із твоїм хазяїном колишнім зараз під один картечний постріл у цього стогу поставити. Хазяїна за те, що завів собаку, посюсюкался до пори, а після кинув на дачах, а тебе за всіх оленів-козуль порізаних».
чи Те вуж я шпарко репетував, чи то згадавши мову людську, чи те оправившись від несподіваного переляку при моїй раптовій появі в собачої «спальні», ватажок різко повернув і метнувся за стіг. За ним з вереском і гавкотом рвонула інша собача кодла. Все верно, майже як у двоногому кодляке. Саме головне завжди — нейтралізувати й вирубати лідера, а інша мерзота сама розбіжиться
За секунди рушницю зібрав. Це не армійський норматив по зборці навчального Калашникова. Сержант Печкуров з карантину, узря така моя нинішня моторність, лички з погоном проковтнув би від здивування, хоча я и с калашом у навчальній роті справлявся не зле. Сунув картеч у стовбури, клац замком, і махом на стіг. Собаки втікали до найближчого переліска й були вже за пострілом, але однаково вдарив, в щоб відомстити за пережитий страх, раз за разом, навмисно взявши приціл вище, але картеч не дістала навіть відсталих шавок. Сунув ще пари картечних патронів у казенники ижевки й, підібравши свої пожитки, покотив полем через зелену зону, уже не думаючи про егерях-охотоведах. Мені зараз хоч самий найголовніший генерал від охотинспекции нехай сюди з'явиться. У труні я цю справу бачив разом із чиновниками Главохоти — бути сожранним здичавілими псами беспредельщиками. Добре вовки. Якось почетней, чи що, трапся такий гріх, а отут пси. Попадися мені під гарячу руку який-ніякий охотовед, я б таке видав з «секретного великого набору», що п'яні запорожці зі знаменитої репинской картини миттю би протверезіли, закрилися соромливо рукавами на зразок гаремних красунь і зжерли б своє охально-озорное лист турецькому султанові
Будинку, у теплі, я отмяк після чищення рушниці й обдирання лисовина, поїв, почаевал, і лише коли влігся перед грубкою-голландкою, що догоряє, мене став бити нервовий озноб. Міг запросто й не повернутися нині. Поки тепленький, зжерли б скільки змогли, а інше зараз також би здохло на морозі, як обдерта тушка лисовина. А м би домашні ворожили, мов, куди це нині нашого папулю занесла нелегка?..
Нічого путнього з тих зелених зон навколо міст і селищ, як замишлялося великодержавними «чарівниками-недоучками», не вийшло (читайте статтю М. Д. Перовского «Глухари для Підмосков'я», «Мисливські простори» № 3 за 2002 рік; два перших абзаци), скільки б не наслідували закордонам, подібно криловской мавпі з окулярами, найголовніші мисливські «генерали» з колишньої Главохоти за наказом понад. А німці, з кого й пішла мода на аншлажние ахтунги, самі ж і змогли зрозуміти шкідливість повної заборони полювання в приміських лісах. Мало того, вони пішли далі, дозволивши відстріл бродячих собак, кішок, голубів, ворон навіть у чорті найбільших своїх міст, не говорячи про більше дрібні муніципальні статуси, але в нашій Росії колись вчинена чиновницька дурниця стояла нерушимо, огороджуючи залізними аншлагами прокляті мисливські людом і спаскуджені дачниками зелені зони. І вийшли з тих мартишкиних кривлянь перед німецьким дзеркалом резервації для бродячих здичавілих собак, що дуже швидко усвідомили безпека буферної зони, де немає людей з рушницями й де можна безкарно нишпорити й душити-рвати все живе від миші й вище. У мисливських територіях такі собачі кодли з'являються, як правило, лише в азарті переслідування. Собаки, навіть здичавівши, випробовують сумнівну тягу до близькості людини і його діяльності в антропогенних ландшафтах: смітника, окраїни міст, селищ, дачні масиви, смітники, скотомогильники, цвинтарі. Це як би екологічна ніша знедолених колишніх чотириногих друзів людини, кинутих і відданих хазяями. От це-те «знедолені», з волі обставин, і поповнюють щороку бродячі зграї псів-мародерів, дають стійке, міцне й життєздатне потомство, не розпещене готовою чашкою корму й теплим змістом, ну а мисливські здатності є в кожному собаці від левретки до московської сторожовий, варто лише поставити їх у спартанські умови виживання
У квітні 1996-го довелося якось стояти на вальдшнепиной тязі недалеко від Комаровки. Заклавши в стовбури два патрони з перловою сімкою, чекав першого в цей вечір вальдшнепиного хорканья, як непомітно розрізнив вилучені собачі гони. Начебто смичок гончих по видючому наяривал. Мигцем подумалося: «По бризам хтось своїх гончих наганивает, хоча ділянка для нагонки перебуває під Чибирлеем». Гони невідомих тявкуш помітно наближався й правився саме в мою сторону, але я так і стояв із сімкою, не думаючи ні про що, крім вальдшнепів. Отут злегка хруснуло-тріснуло, гойднулася гілка, і перед очами з'явилася важко, що дихала козуля, з роздутим животом. Їй от-от дозволятися від тягаря, родити, ягнитися або як там у зоотехніків правильно пишеться, суть не в тім. Дика кізка на якусь мить застигла, не бачачи мисливця й не чуючи його заходу в затишності, і майже відразу на галявинку вимчали дві собаки-близнючки, дуже схожі на австралійських динго, бачених у давнем-предавнем журналі, щось середнє між карело-фінськими лайками й простацькими дворняжками
«Не гончі, — миттєво зреагував «комп'ютер» під кепкою, — дикі собаки!» І я навскидку вдарив по найближчому псу, почувши в цей момент хорканье вальдшнепа-об'їждчика. Пролунав вереск пораненого собаки, видимо, сімка обшпарила її по очах. Козуля тінню метнулася за сосонки, другий собака миттю розчинився — пропала в торішньої якоїсь лісових трав, і лише наосліп поранений собака, що крутились, тикала безпомічно в стовбури дерев і валежин. Перезарядив обидва стовбури трійкою й, підійшовши ледве ближче, збив що скулили подранка. Кобель. Сухо підібраний. По-своєму гарний. Ні краплі зайвого жиру й ваги. Жилавий. Вовна рудуватих кольорів доглянута з якоюсь дикою добірністю й лиском, якого ніколи не домогтися собаківникові в домашніх умовах при наявності самої вишуканої собачої парфумерії й годівлі. На три чверті карелка й на одна дворняжка, а точніше ледве попсована карелка. Але як гнали, як гнали, стервеци! Будь-який кинолог-гончатник за такі гони віддав би душу дияволові. Поки розглядав нежданий «трофей», налетів ще один довгоносик, що догодив після пострілу в мої патронташні торока. Не довго роздумуючи, отволок убитого кобеля до найближчого виворотня, скинув у яму під коріннями, обвалив каблуком лісову супесь, присипавши як міг собачий труп, вимив у поталій калюжі руки, відокремивши як покладене живе від мертвого
У літні сезони обліку вальдшнепа, коли весь червень майже щовечора проводив на облікових площадках, підраховуючи тягнучих куликів, поблизу дачних масивів і лісових сіл немає та й доводилося чути такі гони не за часом, і хоча в мене на руках був дозвіл на знаходження в угіддях з рушницею, картечними й сигнальними патронами, видане офіційно головою райохотобщества Н. Ю. Саботировим, більше в моє поле зору й зону вбивчості гладкостволки жодна здичавіла шавка не попадалася. Але ганяють усе з голосом, шельми, так ще як! Чисто гончі, що тягнуть на диплом першого ступеня
От від цих чотириногих «махновців», як назвала диких собак дачниця Люба, і порожніють лісу зеленої зони. І ще від кішок. Один раз трапилося мені заночувати на дачі Степана Лукича Горшкова в самий сезон осінніх вальдшнепиних висипок. Чай, цукор, самоварчик, закуска й приємні бесіди з добрим знайомим про тім про сем, ну й, саме собою, про полювання, дичину, живності, про собак і рушниці й про те, що бідніють угіддя. Як водиться, почавши з одного, закувиркался наша розмова на інше, третє, десяте, і отут спливає в нашої толковне таке, від чого й цукор несолодким став, і чай у горлі застряг: «Ти, мисливець, ходиш, ходиш, а зайця я так і не бачу у твоєму видобутку. Одні карандашники (це він об вальдшнеп^-те), хоча в тебе й собачки картинні, а в нас кішка Василиса була, так вона щоночі зайчат з лісу тягала на дачу. От це кішка! Жаль тільки, пропала якось уночі в лісі й не повернулася на дачу. Вона й не їла нічого домашнього, навіть молока не пила. Таких кішок пошукати». Після минулого ще мляві пустопорожні розмови, поки ми не вляглися спати. Я довго ворочався, прикидаючи про ту кішку Василисе: скільки ж вона кожний дачний сезон із квітня по жовтень, поки Лукич із Єлизаветою Олександрівною жили на природі, могла ловити зайчати й скільки таких Василис ще шустало навколо дач у вільному пошуку? Лукич^-те сам не мисливець (лежали в одній палаті в травматології, обоє з ушкодженими кістяками, там і здружилися), йому не зрозуміти душу й турботи мисливця, та й почни втолковувати старому, образиться. Притім і кішку Василису скоріше всього словил в одну з ночей пугач. Від собак вона б відсиділася на дереві
Зелена зона навколо міст-монстрів замишлялася в першу чергу як фабрика кисню, а вуж у другу якась «буферна зона» між міською цивілізацією й далекими мисливськими вгіддями. У тій же Німеччині, звідки й пішла мода на ахтунги-аншлаги, і те змогли зрозуміти безглуздість повної заборони на полювання в зеленці й стали практикувати обмежене полювання. Меж тим як у Росі-матінці статус зелених зон, проклятих мисливцями й спаскуджених дачниками, виродився у виродливі форми, начебто рога самців козуль і оленів, поранених в область полових органів. (Замість рогів утворяться виродливі напливи й напливи, що часом навіть закривають очі. Біологи знають).
Передбачуваної вельможними дилетантами чисто утопічної чисельності мисливських звірів і птахів у тих зелених зонах не вийшло. Ми не побачили зворушливої ідилічної картини, коли довірливі олені й лосі виходять назустріч кожному новому ягіднику, грибникові або недільної компашке, що зібрався на шашликовий пікнік
Природа не терпить вакуумної порожнечі й стерильності. просторово-біологічні ніші, Що Пустують, відразу ж під час відсутності законних колись хозяев-гегемонов займають далеко не кращі сусіди. (Як і в історії з політикою. Кутузов попередив Олександра про неприпустимість ослаблення Франції й порушенні політичної рівноваги Західної Європи, але, на жаль, добили французів під Ватерлоо, послабилася Франція, і майже з нічого підсилилася клаптева Німеччина на чолі із Пруссією, і історія покотилася по іншим, далеко не кращих дорогах-дорогах). Ні вовка в зеленій зоні, немає мисливця — відразу ж позичи-обжили приміські ліси здичавілі пси
А ти, мисливець, зменшуй хід ноги, сідай де-небудь на валежине на пенечке біля знущального по своїй сутності стовпа, расчленяй-чехли дробовик, крокуй, начебто полонений швед під Полтавою, довгі порожні кілометри в повний чиєїсь давньої чиновницької дурості, що залишилася різноцвіттям на межованих всіма квітами веселки картах угідь і торчащих для лякання в лісах от такими вовчими «ахтунгами» для двоногих. Інакше штраф. Стогнеш по осені, а чехлишь рушничка й тягнешся-бредеш самими що ні на є вальдшнепиними місцями клятой-расклятой зоною зеленки, норовлячи триматися дороги, уникаючи підняти чергового вальдшнепа, щоб уже зайвий раз не труїти душу, хоча чиїсь блатні дуплети гримлять і гримлять в «опричній» зоні
Камінь спотикання! Яблуко раз^-дора! Зайва конфліктна ситуація між мисливцями й егерями-охотоведами, коли люди поставлені в штучно створені безглузді умови, де одні доганяють, ловлять, вилучають, становлять протоколи, а інші тікають, уникають, таяться, вивертаються, а часом, чого гріха таїти, і отстреливаются від інспекторів, що насідають, з єгерями. Скільки в тієї ж «Полюванні...» за її роки життя було жалобних рамок загиблих єгерів і охотоведов? Отож, цих некрологів могло бути наполовину менше. Одна справа пов'язати браконьєрів на лосі, олені, на відстрілі сагайдаків з-під фар і загинути, як Лев Капланов або Улдис Кнасис, інше — одержати порцію картечі або дробу від очманілі від страху зайчатника або утятника, що ненавмисно нарушили заборонний режим зеленки
Заборона на полювання рівним рахунком нічого не додав, а лише зменшив, порушивши хибкий екологічний баланс приміських лісів. Сіра ворона й та, увірувавши у свою «депутатську недоторканність», санитарит до нуля зелену зону, знищуючи кладки співочих птахів, не говорячи про страждаючі виводки тетеревів і утік. Ішов би мисливець із відкритою рушницею, як встарь (200 м від населеного пункту), не дав би спуску ні сірій вороні, що ні здичавіла собаці, ні бродячої Василисе із задушеним зайчам. Де найчастіше утворяться вогнища сказу? Де немає людини з мисливською рушницею, у відстійниках зелених зон, перетворених дачниками в смітники й смітники
Антропогенний прес на природу зростає, але за відсутність дичини винять, за традицією, мисливців. Якщо з району дачних масивів через гулящих відпочиваючих ідуть останні борсуки, кидаючи обжиті десятиліттями нори, якщо вирубуються лихими лісозаготівниками глухариние струму, якщо труїлися в куп звалених відкрито добрив тетерева, кабани, лосі, то винять як звичайно мисливців, хоча їм немає ходу в ці ліси. (Та й сам дачник, коли судити по великому рахунку, в основному той же вчорашній селянин або його нащадок, що набився в міста, немов карась у вершу, в епоху хрущовської відлиги, коли дозволили паспорта колгоспникам. Отож, з радощів, одержавши паспорт, а разом з ним і волю пересування й посвідка на проживання на Русі, рвонув сільський житель із колгоспного «раю» у міста, на заводи, будівництва століття, поповнив армію люмпенів, та й здичавів душею в міських ландшафтах. Після вже, коли забила дачна лихоманка, потягнувся до шести соток непридатної землі, непотрібної радгоспам, і став у міру сил гадить навколишньому середовищу битими банками, пляшками, пластиком, драним полиэтиленом, зрубаними на жердині сосонками. Не всі, звичайно, не буду брати гріха на душу, звалюючи дачний люд країни в одну купу, але добра половина. Із сіл у місто пішло здорове й чисте душею покоління, нащадки повернулися в природу з міської цивілізації здичавілими тимчасовими правителями, начебто знедолені хазяями вівчарки, ротвейлери, доги й дворняги).

Ті власники мисливських рушниць, хто понаглей, похитрей, изворотливей, у кого є мало-мальская «дах», не утруждают себе тягтися навесні за розв'язні «ахтунги» охотхозяйств, а встають на тягу під містом, як у старі добрі часи, описані Миколою Павловичем Смирновим у розповідях «Вальдшнепи» і «Повіддя». Посміюються тільки при нагоді ті хитруни: «Півгодини, і на місці. Відстояв тягу, відстрілявся, і відразу додому. Чого в лісі мерзнути-ночувати».
У розпал осіннього полювання в самій глухомані на стику двох губерній повнісінько грибників. Якщо по деяких міркуваннях зелена зона є зона безпеки для дачного люду, то заради грибів цей самий дачник преться в мисливську територію, що прострілює. Отут, мабуть, згадаєш добрим словом і покійного єгеря Курашова, що грозив колись стріляти жаканом у двигуни залишених грибниками машин
Статус зеленої зони повинен мати гнучкий пластичний характер сезонності й тимчасовості. У зимову пору поблизу міст, зрозуміло, качаються на лижах і проводяться спортивні заходи. Ну й на здоров'я. Мисливець і сам розуміє, що в лижно-спортивний сезон йому найкраще не намагатися тропить зайця в зеленій приміській зоні поблизу спортивних трас, але от у пору квітневої весняної тяги й бездоріжжя, коли всього полювання якихось десять днів, а у весняному приміському лісі надвечір не може бути ніяких гулящих, він має законне право відстояти з рушницею тридцять-сорок хвилин вальдшнепиной тяги. Притім і стрілянина вся йде по напрямку нагору, набагато вище росту людини, а не понизу.
Правила й обмеження повинні бути розумними, тоді й не буде порушень режимів запретности. Улітку полювання ні, і нехай у лісі відпочивають ягідники-грибники, насолоджуючись сонячними теплими деньками, але в жовтневу сльоту й мряку, коли крім охотника-вальдшнепятника ніхто не висуває ніс на вулицю, мисливець повинен безперешкодно перебувати в зеленці з расчехленним і зарядженою рушницею
Я не призиваю до мисливського анархізму, але при складному дефіциті мисливських угідь, коли з територій, де виробляється полювання, вилучається до 10 % площ тільки під внутрішньогосподарські заказники, не говорячи про статуси заповідників (це особлива стаття), є повний резон дозволяти полювання в зеленій зоні за принципом тимчасовості скасування заборони. Всі-те й справи в наказі по охотуправлению, наприклад, на відкриття весняного полювання вказати в окремому пункті, що в зеленій зоні можна стояти на тязі. Або в осінній сезон, починаючи із середини або в 20-х числах вересня й до 20-х чисел жовтня полювати по вальдшнепі на висипках. Заборонити легше всього. Можна все заборонити законослухняному мисливцеві й усе дозволити новим хазяям життя, на це багато розуму не треба, і можна взагалі не читати мисливські журнали, посилаючись усього лише на одне слово «не покладене».
Доходить і до курйозного. Ідеш у квітні на першу тяг в, і самі нетерплячі дачники, що виїхали в «літні табори», зупиняють і висловлюють претензії першій зустрічній людині із зачохленою рушницею: «Узимку зайці всі яблуньки обглодали. Де ж ви бродите, мисливці?! — И категорично, особливо жінки, вимагають: — Убийте зайця!»
От і вся приповідка. Те, виходить, мисливці — жорстокі люди, коли мова йде про абстрактні поняття гуманізму й глобальної екології аж до сюсюкання про бідного сірого вовка або голодну собачку в сміттєвого контейнера біля многоэтажки, те відразу ж вимагають заячої крові на ваги відплати, коли справа стосується особистих яблунь, обгризених останнім русаком дачної округи. І ніякого поняття про строки полювання
Починаєш втолковувати, що дачі розташовані в зеленій зоні й полювати тут не можна, що за расчехленное, готове до стрілянини рушниця, якщо наскочить інспекція або відважний єгер, можна втратитися мисливського квитка або схлопотать неабиякий штраф. Кінчаєш свої «напоумлення» радою звернутися зі скаргою на зайця до голови охотобщества або раиохотоведу й на цьому поспішаєш розстатися з невдачливою господаркою яблучної фазенди
У зеленій зоні пасеться худоба, ведуться промислові рубання лісу, коситься сіно, заготовлюється всіляка лікарська й лісотехнічна сировина, звалюються тонни побутового сміття, жгутся багаття шашличников — словом, всі що завгодно, але тільки не видно чомусь самотньої фігури рідкого мисливця з рушницею, що, завдяки зеленим зонам навколо самі заштатні містечка, позбавлений останній примарній ілюзії й можливості йти в ліси свого дитинства і юності від порога рідного будинку. Дуже й дуже дорого моїй душі підходити сутінкової або вечернею часом пізньої осені до зазивно вабливих вогнів Кузнецька, відчуваючи на плечі шляхетну вагу готового до пострілу рушниці, почувати себе не безправним, закріпаченим, зацуканним грізними циркулярами, формулярами, інструкціями, заборонами, надуманими владою всіх рангів Акакиев Акакиевичей, а вільним бурлакою Чингачгуком або Шкіряною панчохою. Полювання, природа, батьківщина в цей дорогою для мене година зливаються воєдино.

Малюнки Б. Игнатьева