|
ДЖАН ДЖАН |
|
На полювання в тайгу друзі виїжджали разом, зупинялися в затишної, зрубаної ними добротній хаті, однак полювали поодинці на протилежних, але ділянках, що сусідять. Втім, це не заважало їм всі, у тому числі й видобуток, ділити навпіл. Неподільною власністю був лише пес, і неподільної по двох причинах: хазяїн його нікому не довіряв, а Джан, крім нього, знать нікого не хотів
У тім гарнізоні я бував часто, полювання зблизила мене з Володимиром Івановичем і Іваном Володимировичем, знав я й той собака. Удосталь і не без задоволення понаблюдав за нею в будинку, а пам'ятними днями й у лісі, я без заколичество погоджувався із захопленою оцінкою її хазяїна: — Джан мій живе не тільки інстинктами, але й власним незвичайним розумом, да-да, не сумнівайтеся. Причому повинен вам помітити, що його цілком розумні дії повністю відповідають конкретним умовам і обстановці й нітрохи не є продуктом, так сказати, уроджених рефлексів, як тараторять інші вчені, да-да... Я до цього давно прийшов сам, а недавно таке ж про-' читав у Лоренца... Якщо не вірите мені, то змушено нагадати: Платон у своєму трактаті про державу ще дві тисячі років тому проголосив, що собака — сама філософська тварина у світі, да-да, запевняю вас... Притім фантастично віддана хазяїнові! Віддана без усякої користі, а тільки з любові й вірності, і зрадництво для неї абсолютно немислимо й неможливо. Що ж це означає? Так гіркий обвинительнии докір людині, етика якого залишає бажати багато кращого, і всьому його войовничому-егоїстичному миру. Так! Так!.. Але не просто друг людині пес, для багатьох він може бути моральним і навіть інтелектуальним орієнтиром. От додайте до його відданості альтруїзм, проникливість, безкорисливість, працьовитість... Як же програє людина в близькому порівнянні із собакою!.. Адже прав же я, Джан, а? И приходила черга Джану, взвизгивавшему від захвату й семенящему лабетами, вислухувати емоційні мови улюбленого хазяїна Втім, Володимирові Івановичеві ще треба було виговоритися перед такими все-таки більше тямущими істотами, як Іван Володимирович і я. Ми з ним не сперечалися, згідно кивали головою, але він, сам себе розпікши, немов попереджав цілком можливі, на його думку, незгоди: — Адже не зрячи ж, не з порожнього місця в найдавнішій і мудрейшей книзі людства затверджується, що мир тримається розумом собаки... Допускаю, що сказано занадто голосно, але правди частка величезна, запевняю... А чи знаєте ви, що знаменитий Кюв'є вирік: «Собака становить саме чудових, зроблених і корисне із всіх придбань, які коли-небудь, зробила людина...» Ну, може, отут біля собаки треба поставити й коня, корову, ту ж свиню. Вівцю й курку. І все-таки як велика роль пса в цьому ряді приручених тварин! Да-да, запевняю. Але чи багато хто це розуміють?.. От тепер ви й скажіть мені, хіба можна бути до собаки байдужим? Не любити?.. Інший раз мені здається, що природа зробила більшу помилку, взявши для створення людини вихідним матеріалом мавпу, а не собаку. Наскільки наш людський рід був би нравственнее, дружніше й шляхетніше. Без війн і всіляких звад... Я якось зупинив симпатичного мені Володимира Івановича м'яким жестом, він насторожено перервав свій монолог, але все-таки дав мені слово. А я и не збирався йому заперечувати, навпаки, підтримав: — Хіба я спорю, друг мій? І мені собаки милі. Ще з дитинства. Але для таких же бесід з дійсно опонентами от тобі інформація про порівняльну порочність людей Бюффона серйозно займав питання, чи не відбулася мавпа від давно здичавілої людини. А що? У дитині багато мавпячих рис, але от шимпанзенок набагато більше схожий на людину, чим дорослий шимпанзе... Хіба онтогенез не свідчить про правомірність припущення Бюффона? Втім, по частині онтогенезу ще треба уточнити, однак важливіше інше: великий учений допускав думку про походження мавпи від наших найдавніших пращурів... Володимир Іванович любив не просто конкретного Джана, а собак взагалі. Собаки в нього не переводилися з малолетья, а знав їх получше іншого кінолога. У довгі вечірні годинники перед сном у тайгового багаття або на нарах він тепло й небагато смутно згадував про свої збіглі чотириногі супутники життя, і було в його спогадах чимало майже готових сюжетів для розповідей — Я був ще пацаном,— говорив він, затягаючись сигаретним димом,— коли став свідком дивної спраги життя в собак і вміння використати для цього самі вбогі можливості. Да-да, самі вбогі. А от поміркуєте самі... У директора селищного заводу, що жив біля отчого мого будинку, була чудесна псина. Сторожова. Дуже гарна. Отака помісь вовкодава й вівчарки. При ній хазяїн садиби не випробовував який би те не було необхідності в запорах і замках, а жулье обходило її далекою стороною, да-а... Але трапилося нещастя. Травневим днем догодив цей собака під маневровий поїзд і втратилася обох ніг під корінь. Як і чому трапилося це лихо — не знаю, та й не в цьому суть історії. А справа в тому, що, здавалося б, приречений на неминучу загибель знекровлений, знівечений пес, не без суму й жалю кинутий прагматичним хазяїном, незабаром уполз у пришляховий лісочок. Уполз, як усі вирішили, умирати без свідків. Є такий звичай у собак, да-да. А він візьми так виживи! Можете собі представити — повернувся герой з того світла, так!.. Тижня через дві після трагедії приполз він до хазяйського будинку, волочачи обезноженний зад. Кукси затяглися, і сам він більш-менш поправився, хоча виснажував до неможливості. А на турботливому піклуванні жалісливої господарки й дочки став приходити у форму й... Що б ви думали? Не ламайте голову, не відгадаєте, да-да, запевняю вас, не відгадаєте. А став він учитися ходити... на двох передніх ногах... У кульмінаційному місці розповіді Володимир Іванович звичайно підхоплювався й продовжував говорити коштуючи, запекло жестикулюючи й коротко пробігаючи по вільному просторі, не віддаляючись від слухачів — Да-да, все це було й на наших пацанячьих очах! Підкине «фронтовик» задок свій вище, зрівноважиться й покрокує... Спочатку труднейше давалися йому ці вправи й тренування, після декількох кроків він передихав, виваливши мову, як після подолання марафонської дистанції, але своє упорнейше продовжував... А до осені, через чотири місяці після нещастя, він ходив по дворі впевнено, при потребі споро біг і відновив сторожову службу. Так, така от історія... Ні, ви скажіть мені, можете собі представити таке? А чули ль про подібний? А я як зараз його бачу: спина в небо, хвіст на самому верху і як балансир він, голова ж на круто вигнутій шиї наведена в нормальне собаче положення... А через якийсь час після таборних турбот і бесід на інші теми Володимир Іванович знову заговорив про собак, немов закінчив спогад про директорський бідоласі тільки що: — Ну добре, цей на двох перед їх вивчився ходити. Якщо сумніваєтеся, можу відіслати до схожого загалом случаю з Каліфорнії, про яке я довідався недавно. Там бигль після серьезнейшей травми хребта теж втратив слухняність задніх ніг і теж навчився ходити на передні. Навідаєтеся до мене додому — покаджу вирізку з журналу. Зі справжньою фотографією, да-да... А от на двох задніх? Так теж навчаються! Навіть швидше й впевненіше, а ходять половчее, чим циркові ведмеді. Навіть бігають! Теж сам бачив!.. Ай так собачки, милі мої друзі... Джан, мабуть до мене, поговорю з тобою на рівні... Я багато разів переконувався, що Володимир Іванович не тільки ніколи не брехав, але й не видумував. І тому його розповіді про собак, що вивчилися ходити на передніх ногах або задніх, прийняв без сумнівів. Тим більше що й сам знав досить багато триногих псів, не тільки що не стали інвалідами, але бегавших так прудко й нестомчиво, що хазяї брали їх на серйозні зверовие полювання. Однак мої спогади про триногі «кращих друзязях людини» Володимир Іванович рішуче відсунув убік куди більше цікавою розповіддю: — Ця історія поудивительнее. Батько мені неї розповів, коли був я в рідних місцях у відпустці...  Лягаша його стародавнього друга ведмідь спотворив до нерухомості й зарив для закваски. Хазяїн нещасного застрелив вражину й відкопав свого начебто б на смерть роздертого, виваленного в крові й бруді друга й так гірко над ним запричитав, що той подав деякі ознаки життя. Відмив він його в ключі, обтер, рани спиртом продезинфицировал, рвані зашив, прокуси забинтувався И в рюкзаку приніс додому... Довго його виходжував, не одного ветеринара дякував і напував за допомогу. І повернув адже життя собаці! Да-да, вірте й не сумнівайтеся!.. Однак лівої передньої й праву задню ноги довелося ампутувати... Здавалося, на що був здатний пес із діагональною парою ніг? Абияк пересуватися? А от немає! Як говориться, хочете вірте — хочете ні, а через місяць цей двоногий лягаш повернув собі все колишнє своє вміння: бігав, стрибав, навіть грав, і анітрошки не відчував свою покалеченность. Він як і раніше спритно шукав тетеревів і фазанів, вальдшнепів і куріпок. Утік і гусаків з води й очеретів подавав, хоча й невластиво це його кровям... Та й зараз він ще в боеной формі, хоча перевалило йому за десяток років. Така от історія... Але розповім ще й не те. Потім. Тепер же спати пора, завтра вставати не пізніше шести Собак я знав з дитинства й захоплену оцінку Володимира Івановича своєму Джану розумів і розділяв. Але вражав особливо вуж міцна між ними взаємна прихильність і любов. Друг без друга вони страждали. У чи хатинки, на таборі, у багаття по натурі дуже серйозний пес не зводив відданих очей зі свого володаря й друга, розумів всі, жестом або словом йому сказане, і навіть ще не сказане, а обмірковува тільки. Він був готовий вічність дивитися в особу брата свого старшого, поклавши голову йому на коліна, але охоче переривав це блаженство по будь-якому його знаку й думки На полюванні ця лайка не просто майстерно шукала всяку дичину, але намагалася поставити під рушницю саме ту, котра хазяїна цікавила тепер: коли білку, коли кабана. Козулю або изюбря. Бувало — і ведмедя Сам я бачив її роботу із дрібного звіра й великому, по фазанах і качкам — теж, хоча лайка — собака зверовая. І хоча був у мене на той час чималий досвід полювання із цієї й мною улюбленою собачою породою, майстерністю Джана я любувався, а його хазяїнові світле заздрив Однак мисливське вміння собаки при гарній спадковості й допитливої натаске із щенячого віку майже завжди можна довести до ступеня досконалості, і навіть мистецтва, і воно мені було взагалі ж ведене. Але от дружба, абсолютна відданість і взаєморозуміння між Володимиром Івановичем і Джаном мало-мало воложили ока мої й розбурхували душу. Із закам'янілих і затуманених далечіней прожитого випливали мої Муля, Ваня, Сірий, Соболь... І ми начебто б разом спостерігали за закоханими людиною й собакою, і разом сумували Горі в тім заповітному куточку тайги трапилося перед тодішніми листопадовими святами. Як завжди раннім ранком друзі, обмінявшись традиційними «Ну давай. Ні пуху ні пера. Удачі!», розійшлися по своїх угіддях. Погода стояла тиха, ясна, підбадьорливо морозна, сніжне покривало двотижневого віку лежало в совершеннейшей свіжості, а небо було таке синє... Ніщо не передвіщало лихо, але вона в тайзі найчастіше приходить зненацька. Раптово. Коли її ніхто не чекає й ніщо не передвіщає Увечері Іван Володимирович повернувся в хатинку один. Зварив вечерю, уже в сутінках, що загустіли, посидів у стосу із сигаретою, у смутно занародженій тривозі сигнально вистрілив з карабіна, але відповіді не одержав. Потім, накинувши кожушок, усе ще сподіваючись на краще, він у того стосу перевів ще дві сигарети, уважно прощупуючи лісові шерехи, і знову стріляв. Але від його тривожних сигналів розбуджена тиша лише довго катала із краю в край між тайгою й зірками сумна луна, в усі прожиті роки Іваном Володимировичем ще не чуте, а тому й щемяще холодне Удень він чув стрілянину на ділянці друга, але її рідко коли не було. Стріляє — значить їсти по чощо стріляти. А по рябчику й білці рідко коли десяток разів не доводилося піднімати рушниця. Звичайно, коли не стояло полювання на великого звіра. Але тепер, згадуючи постріли сьогоднішні, Іван Володимирович угадував у них тривожність. Адже не буває ж двох частих пострілів по дрібноті. Постріли один за іншим «мають місце бути» в основному по великому, серйозному звірі. Коли той тікає. Або нападає... «Всі, треба йти на пошуки»,— вирішив Іван Володимирович. Уклавши в рюкзак небагато їжі, термос із кава, теплий одяг, перев'язні пакети й ще необхідне для надання екстреної допомоги, він озброївся ліхтариком і занурився в ніч, згущену щільним пологом лісу, але й небагато підсвічену снігом. Тримався ліхтариком за свіжі сліди людини й собаки, вслухувався а морозну безмовність, зрідка стріляв у небо й томливо чекав пострілу у відповідь, але за розкатами, що розсипаються, луни не доносилися бажані відзвуки Уже біля напівночі крізь чорні шари морозом скованого простору донісся до Івана Володимировича високий, до жаху тужливе виття, яким собаки споконвіку повідомляють обеде. Гинув Володимир Іванович майже весь той фатальний день. Біля полудня Джан увязался за родиною харз, яких за особливий сморід люто ненавидів і при всякому випадку, що підкрутився, намагався помститися за те, що один раз у песьей молодості стара харза так його одушила, що він ледь не завалився в непритомність, а дурним самопочуттям томився два дні... І тепер він умчався від хазяїна майже на кілометр, повідомляючи про погон за все-таки дорогим трофеєм азартним гавкотом, смакуючи угамування мести для себе й гарний видобуток хазяїнові А в ці хвилини до усевшемуся на валежину й у міркуванні слухаючого собаку мисливцеві зненацька підійшов запеклий ведмідь. Ситий. Жирний. У пишній блискучій вовні. Теж слухаючи собачий брех, але не чуючи людини. Буває таке Володимир Іванович вирішив, що сам Бог послав йому дорогого звіра із чудовою шкірою, цілющими салом і жовчю, а ще найменше — центнером питательнейшего м'яса, добре прицілився й вистрілив... А виявилося, що не дорогою трофей послав йому Бог — погибель. Розлючений ведмідь із простреленим серцем (а ще через невловиму мить кулею в груди нижче) на останніх хвилинах життя дістав кривдника, сильно подрав його й на ньому смертне застиг... Примчавшийся на постріли Джан уже не міг допомогти хазяїнові в його останньому двобої ...Владимир Іванович як зміг перебинтувався, на сильно поранені руку й ногу наклав джгути, визначив на місце загорнену шкіру з потилиці... Але занадто багато крові було загублено, і плівся він до хати знесилено, з наполовину втраченою свідомістю. А якщо сказати поточнее, те не стільки сам він плівся, скільки тяг його Джан за повідця, що добре розумів і положення друга свого ненаглядного, і своє завдання Він, напевно, дотяг би його до житла, але коли ж лихо ходило поодинці! На слизькому крутому спуску в ключ і без того ледь жива людина поскользнулся, упав на спину й ударився потилицею об кам'яне вістря... Він так і лежав, уже оклякнувши, у позі, у якій застала його смерть. Скляно дивився в небо й немов дивувався, отчого так зненацька занурився він і безпросвітно чорне й похмуре нобо. А сніг довкола нього був широко вибитий собачими ногами до самої землі Джан і зрадів і не зрадів знайомому, що підійшов добре, людині, сподіваючись все-таки на порятунок друга й у той же час начебто б розуміючи, що йому вже ніхто не допоможе. Він і хвостом не поворухнув привітально, навпаки, у невтішності послав у спустілий раптом мир таке одчайдушно-тужливе, тремтяче й довге виття, що в людини, що підійшло, замутилася думка, почорніло в очах, голова пішла навкруги, а серце зайшлося разривающее-острой болем Джан страждав і вив доти, поки загиблого не вивезли в гарнізон. Потім він начебто б втратив на кілька днів голос, оглухнув і підтримував з навколишнім його миром, що потух і чужим, тонкі-тонке-тонкий-тонку-павутинно^-тонку, раз у раз нитку, що обривається, зв'язку здивовано затуманеними поглядами, зрідка просверкивавшими з-під обважнілих вік. Не їв, тільки пив. Нікого не визнавав, навіть дружину й дочку загиблого Але коли похоронну штовханину на цвинтар розірвали прощальні залпи взводу матросів, Джан, зачувши остаточне розставання, горестно заплакав отаким фальцетом, завзлаивал всхлипивающее тоненько й робко, запричитав, виразно скаржачись, але невідомо кому. Він метушився в самого краю могили із уже опущеним у неї труною, здивовано нахилявся над нею, непонимающе заглядав в обличчя людей, випитуючи в них: так що ж це таке діється?.. А коли труна стали засипати, він завив так голосно, протяжно й горестно, що прорвалися сльози в ще кріпилися, а вдова втратила свідомість Джан не йшов від могильного горбка доти, поки його не потягнули за повідця силою й не затягли в машину. Але коли автомобіль під'їхав до будинків, а люди стали з нього виходити, він рвонувся назад, до цвинтаря, не обертаючи уваги на всякі до нього обіги й накази... Іван Володимирович привіз його на «газику» і затяг на місце під столом зниклого хазяїна ...Через годину у квартирі покійного зібралося повно людей. Потім усе сіли за длинно розставлені столи із усякою закускою й блюдами. Пили і їли спочатку, як водиться, мовчачи, ненароком дзенькотячи кришталем, склом і металом, потім тихо заговорили, але незабаром голосу пішли густіше й голосніше й нарешті стало галасливо. Немов і не було тільки що похорону, начебто не назавжди попрощалися з дуже гарною людиною, совісним і добрим іншому й товаришем по службі. І начебто б горі було ритуальною прелюдією до не дуже сумного застільного сходу самих різних людей Джан мигцем хмуро, як мені здавалося, і непонимающе поглядав з-під стола, наскрізь просоченого хазяйськими заходами, під яким пролежав п'ять счастливейших років, і плакав на собачий манер. Він начебто б тужно дивувався, чому раптом стало так неприродно галасливо, навіщо прийшло до людей це погано приховувані веселощі й з якої причини задзвеніли їхнього голосу не дуже чистим порушенням, а по особах забродили посмішки. Але коли товстий червоновидий мужик у блискаючим металом мундирі встав за столом і, похитуючись, махаючи чаркою в одній руці й вилкою з курячим боком в іншій, заговорив спочатку тихо, але від слова до слова голосніше, потім затяг пісню, так знайому собаці улюблену пісню її хазяїна, про море й умираючого кочегара, пес заскріб у двері й заскиглив, відразу розгорнув її навстіж і зник Я бачив у вікно, як він розгонистої клуса заспішив по дорозі туди, звідки недавно повернулися, і не було місця сумніву, що побіг він до свого володаря. Уже глибоким вечором ми з Іваном Володимировичем знайшли його там. Він не підняв голів і навіть хвіст не поворухнув. Як у день загибелі свого єдиного, люблячого, всі знаючого й всі розуміючого друга, коли вночі їх знайшов Іван Володимирович. Ми хотіли приголубити його, утішити й заговорили було з ним, але, коли я поклав долоню на його чоло, воно глухо заричав, недвозначно просячи залишити його впокое. Ми так і зробили. На кілька днів, які потрібні були осиротілому собаці для того, щоб небагато звикнути до свого сирітства й вернутися до хоч небагато заспокоєного існування. Але вона не звикла й не верталася Джан лежав і дрімав цілодобово, втративши струм часу, не розрізняючи дня й ночі. Дрімота замінила йому й сон і пильнування. У його пам'яті, мабуть, миготіли всякі події й картини, але сам він не міг вирішити, чи спогаду це, або абстрактні дрімотні бачення збудженого розуму й пам'яті, сон або дійсність И все-таки іноді сон долав його й смаривал, і тоді до нього приходили дійсні сновидіння, і він спостерігав себе поруч із незабутнім хазяїном і єдиним в усьому величезному світі іншому. На полюванні, у багаття, у хатинці... Або просто на безрушничній прогулянці вдалині від будинків, коли вони були вдвох і насолоджувалися спілкуванням один з одним, і душі їх насичувалися цілковитим умиротворенням і очікуванням ще більш прекрасного, а чудесного життя не передбачалося кінця Але сон видихався, і замість зовсім ще недавнього щастя виявлялася неодолимо сумна дійсність, у якій ніхто й ніщо не радувало й навіть не обнадіювалося Джан загинув приблизно через місяць, так і не визнавши кого-небудь своїм новим хазяїном. Навіть удову, що була з ним не просто безмірно турботлива, але бачила в ньому частина загубленого чоловіка. Він всі так само майже нічого не їв, а тільки пив і тому загранично схуд. Він часто йшов на цвинтар і осиротіло лежав у могили, що поглинула його друга, не втрачаючи надії на його повернення, а стало бути, і своє повернення вжизнь. Розповідали, боявся він якось по лісовій дорозі в гірські дубняковие розпадки, де любили вони колись полювати на козуль, не чув або не хотів чути його військової вантажівки, що доганяло, за кермом якого сидів зовсім ще не об'їжджений солдатик... И думаю я дотепер, що після смерті свого хазяїна Джан до останньої своєї миті був психічно покаліченим Не так і рідко я згадую цю невеселу історію й подовгу при цьому думаю. Багато звірів у здатності переживати горе, радість, тугу, образу й в інших почуттях нам дуже близькі. Саме в цьому вони людям набагато родственнее, чим в умінні думати, хоча й мислять вони набагато глибше, ніж багато хто представляють. І така туга, що людині поки не дано заглянути в їхню душу, а вони не можуть про себе й своєму розповісти Але твариною переживати горі, можливо, сутужніше, ніж нам, тому що вони не можуть себе заспокоїти логікою, розрадою близьких і надіями. Навіть час їх виліковує сутужніше, ніж нас. І не завжди виліковує Багато років пройшло з тих пор. Але й тепер, через, по людських мірках, майже вічність, спливає в пам'яті незатуманенно чітке: сидить на чурбаке в тайгової хати Володимир Іванович, гладить морду своєї лайки й начебто б наставляє нас із Іваном Володимировичем: — Все лихо собаки в тім, що, і почуваючи прекрасно, і міркуючи чудово, висловити своє не вміє. І ця німота — як доля її безсловесності. А вмій вона говорити, усе б уразилися її розуму, здатності оцінювати події й обставини, учорашній, сьогоднішній і навіть завтрашній день, да-да, повірте мені... Ну скажи, Джан, що вмієш ти й кумекати, і аналізувати, і пророкувати... Адже повне взаєморозуміння між нами цілком можливо. Але при цьому ви, собачки, до природи будете завжди ближче людини, і в цьому вашу незаперечну перевагу перед нами. Вічна перевага. Нами ще не оцінене...  |