Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
be number one
 

Стаття, - Спалені мости

  {banner}  

Спалені мости

 
Переглядів: 586 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

Манівцями до Москви докотилася поголоска про те, що в архангельській лісовій глухомані нібито згоріла мисливська заїмка. Звістка була мрячна й тому ще більш неприємна, але в столиці про неї ніхто не довідався, крім хазяїв хатинки. Скільки^-те років тому їхньої дороги розійшлися, мисливське братерство дало тріщину, хатинка залишилася безхазяйною. Іноді сила весни все-таки брала гору, старі друзі виривалися на тиждень у північні краї, але гостювали в селі, а до хати по бездоріжжю було не добратися
Тайга зберігала таємницю лісового житла, і його доля занепокоєння не викликала. Хатинка, немов надійно захований скарб, гріла душу, будила райдужні мрії й бажання. Бревенчатая, міцна, з міцним дахом — що з нею зробиться
И один раз вийшло так, що до осені все удачно зладилося, і вся мисливська компанія покотила в архангельську сторону...
Не живи як хочеться — а як Бог велить. Півтори тижня північні вітри без утоми ганяли вкруговую сизі хмари й холодний дощ криво й навскіс поливав землю. Дикий птах вимокнув так, що не могла піднятися на крило. Запеклі глухари й тетерева поховалися в кріпленні, а безмозкі сеголетки безвольно сиділи в кущах по закраинам лісу, перетворилися в мокрі ганчірки й іноді попадали в собачі зуби навіть без пострілу
Усе цією осінню викликало жалість: напівживе село з хатами-чорнушками, крихітна пожня з полеглим вівсом за околицею, хлябистие дороги й стежки. По-сиротски мукав єдиний на селі теля
Про те, щоб провідати зимовище або те, що від нього залишилося, мови не було. Тобто, навпаки, розмови велися, але порожні, марні. І коли надворі нарешті встановилося цебро, я повісив рушницю на плече й пішов вразведку.
Далекий шлях пролягав по старим, зарослим чагарником валу уздовж лісової ріки. Але норовлива вода століттями плела вигадливі петлі, раз у раз суперечила дорозі, доводилося будувати мости. Давним-давно по дорозі денно й нощно возили ліс, ліс і ліс, тому що інших багатств тут отродясь не було. За грибами так ягодами хіба стали б тягти залізницю? А вуж через людей поготів. Російського мужика за кордон не сторгуєш — даром не потрібний. Одним словом, кондовий ліс незабаром винищили, а слідом і мужики зійшли на немає.
Не знаю, кому, крім мисливців, довелось із боку спостерігати за зникненням тутешньої цивілізації. «От вона була й немає». На тій же залізниці рейки зняли, а шпали так поростили травою, що нога їх не чує. Так що там трава. За піввіку на дорожніх укосах встигла народитися, вирости й умерти скоростигла вільха. Толстенние стовбури, немов порожні бутафорії, можна без праці розшпурювати й трощити чоботями
Мостів на шляху багато, самі великі за давніх часів мали назви: Федоровский, Сьомий (на 7-м кілометрі), Калиновий, Великий. Тепер, коли від мостів залишилися обвуглені палі, а пам'ятати назви комусь, навіть саме слово «міст» зберегло лише знаковий зміст. Той, хто спалив мости, так і не здобув славу Герострата, залишившись безвісним палієм
Маленькі безіменні мости через струмки не горіли, а попросту згнили, їх не жаль, кинув пару жердин — от і готовий новий міст. Бог з ними й з іншими, іменними-, що стояли на малій воді, потреба в них невелика. Спіткнутися можна всього на трьох мостах. Перша перешкода — на 7-м кілометрі, але мені повезло: десь у верхів'ях дощі підмили берега, а упалі в ріку дерева висока вода притягла до паль. Із працею, але все-таки я пробрався по залому на протилежний берег і з радощів розтягся прямо поперек дороги. Користуючись перепочинком, оглянувся. Руїни моста будили спогади, але під боком шуміла ріка, повертала до дійсності. Те, що відбувалося в минулому, плуталося із сьогоденням, і це переплетення затягувало мене усе сильніше.
В останків моста так покійно, що будь-яка живність поневоле себе видає. От метелик приречено б'є крильцями по калюжі. Не він чи ще недавно купався в сонячних променях? У небі плаче канюк. Здається, ці птахи живуть довго й гніздяться в тих самих місцях. Невже саме цього яструба я зустрічав і десять, і двадцять років тому? А що, якщо він довідався мене й тепер привітає тужливими лементами? Жаль, що людині не дана пташиний-пташину-пташине-пташина-по^-пташині виразити свій сум. Як часто ми шукаємо її у всьому, шукаємо свідомо, щоб примножити власну тугу. Іноді її ненавидиш і женеш ладь, а вона все живе й б'ється усередині тебе, немов муха в зимового вікна
Полюбилася мені з деяких пор осіння предзакатная пора, коли ліс дбайливо відраховує теплі й такі тендітні миті предзимья. Чекаючи сніжної ноші покірно схилилися кущі, чорнолісся очистилося й просвітліло. Лише рідкі зелені берези ще вірять сонцю й теплу, молодяться. Скільки квітів народилося й перецвіло під їхнім покровом...
Були часи, коли, ваблений мисливською жадібністю, я не лінувався йти вечорами подалі від житла. Ноги самі несли до смиренного озерця, що самотнім затворником вековало серед соснового многостволья. Зорі у води яскравіше, благодатнее. Тільки у швидкоплинні західні хвилини ще можна побачити слабкий рум'янець нашої хворой природи. Тут, на стику трьох стихій — повітря, землі й води — душу обволікали невидимі хвилі, у яких вона плавно погойдувалася й ущухала
Мисливець Півночі не розпещений помітними пейзажами, йому залишається заздрити надзвичайним алтайським або сибірським красам. Але він не заздрить. Сибір так далеко, що вже начебто б і не російська земля, а тут під ногою своя, рідна. І дивне, тривожне й мерзлякувате почуття виникає тому, що люди неї покинули
За останні десятки років озеро відвідували хіба що мисливці й ті з нагоди. Утоку бескормние вгіддя не дарує, рідко пролітна утомилося опуститься на воду, але частіше, питально крекнувши, умчиться ладь. Траплялося тут брати з підходу морську чорну качку, до того бездумну, що вона й після промаху неодмінно дасть кругаля, знову напореться на постріл. Вид у битого птаха жалюгідний, але не завжди. У безвітряну погоду, пестря чорно-білим пір'ям, воно картинно застигає на водній гладі — величезному підношенні зі шляхетного срібла
Озеро з утоками від переправи далеко осторонь, перед очами зовсім інша картина. Давньою весною порожня вода, играючи, віднесла в Лету серединні прольоти моста,— плоди людської думки виявилися із гнилизною. Пізніше вогонь довершив почате водою справа, і тепер з ріки стирчать вугільні маківки пеньків-паль. Якщо надовго замружити ока, то з порожньої чорності, як з тунелю, може зринути вантажений лісом товарняк і, грохотнув по мосту, покотити в минуле. І знову тиша... Ледве чутно шепне в ніг вода й відразу квапливо біжить далі, нічого не розібрати в неї швидкому говорі
Ріка чистая-пречистая, немов Богородиця. І вабить до неї прильнуть, ні, не умитися, а від утоми, мирської суєти очиститися. Як вільно було, скинувши чоботи, брести жарким серпневим днем по піщаних мілинах, але зараз не хотілося лізти в сапожищах, без нестатку баламутити прозору воду.
Під берегом жваві малявки метнулися за мошкою, на глибині, у затопленого корча темніють хребтики розгорнутих віялом яльців. Розпізнати їх непросто, але риб видає ледь уловиме ворушіння хвостів. Над водою прутко трепихнулся вітер, і смугасті брижі заштрихували, сховала підводну картину
Листя сиплеться, потоком тече з беріз у ріку, золоті монета^-монети-листи-монети незліченним багатством збирають в улоговинках. Що в порівнянні з ним людське життя? Копійка! Розумний, хитрий і живучий, як клоп, людина здатна урвати від вічності 60—70, ну, 80 років — гроші
До виходу з річкової заводі на більшу воду величаво пропливли схожі на древні слов'янські струги дубові листи з гордо піднятими краями. Попутного вітру!
Там, де у води із сімейками беріз і осик рідниться ялинник, люблять кучковаться рябци. Веселий птах — рябчик! Ніщо так не радує й не лякає мисливця в лісі, як зліт рябчиного виведення, навіть і одного невеликого, з голуба, рябца. Тетеревові або важкому глухарине перед польотом треба виготуватися, зробити якісь телодвижения, а кроха-рябчик з місця в кар'єр — «ф-р-р-р, т-р-р-р» і все лупить, лупить крильями-коротишками по повітрю. Невелика фігура, але — дичина. Тому так забігали мої очі по вершинах дерев після «ф-р-р-р» і «т-р-р-р», дібрався я звіриним-звіриній-по^-звіриному, напружинился. Полювання!
З боку мисливські кривляння виглядають безглуздо. Людина серед стовбурів із заголенними галузями повільно, начебто під гіпнозом, поводить головою в різні сторони, тягне шию нагору й убік, так само повільно присідає, знову посовиному вертить  головою
Усього один неспритний жест — і знову «ф-р-р-р» і «т-р-р-р»: рябчики зірвалися, рятуючись від напасті. От на цьому сучку сидів один, другий ще ближче й третій поруч із ним. У десятьох кроках, перед самим носом. Уже той^-те-вони-те гарненько мене розглянули. Цікаво, чи ведено птахам почуття зловтіхи?
Поки обшукував кишені, так поки видував зі свисток-манка тютюнову потерть, шалопутно рвонув вітер, і пересвистіти його міг хіба соловей-розбійник, а тільки сам вітер і є розбійник
Мисливці часто залишаються в душі недоуками, от і я розбудувався, як хлопчисько, прийнявся костити біле світло. Знову став шарити поглядом по кронах дерев, але від пильного гляденья око швидко утомлюється, «замилюється» — нічого не видать.
Рябчики упорхнули не тільки з дерев, але з голови, поступившись місцем далекій хатинці. Уява малювала її казково гарної, овівало в романтичні тони. А насправді вона виглядала непоказної, але зате стояла на видному місці, і поруч із нею синьо-зеленими різдвяними свічами височіли до неба їли, а бугор проти ґанку майорів осиковим і березовим аркушем
Уперед, уперед у минуле! Усього півгодини ходьби до Калинового моста, а в пам'яті навіть не півроку, а півтора десятка років оживають, дикими птахами мисливської вольниці летять на всі чотири сторони. Грому минулих пострілів не чути, а ввижаються зльоти так хлопотанье крил те під олешником, те на брусничних купинах у болотине перед Калиновим мостом
У будівельному, інженерному змісті міст — гідротехнічне спорудження меж річкових берегів. Але для мисливця й щось інше, майже духовне, те, що з'єднує інші береги
Опори й шпали на Калиновому мосту геть-чисто згоріли за давніх літ, але залишилися рейки, чомусь їх тут не зняли. У молодості я з легкістю канатохідця, балансуючи рушницею й швидко дрібочучи ногами, пробігав по рейках. А зараз глянув на вузькі залізні смуги й зрубав довгу тичину, а потім, зовсім уже по-старечому перестраховуючись, і друга тичина. Із тремтінням у ногах, за допомогою милиць-підпірок абияк перемістив своє тіло на інший берег і вже тут гостро відчув вантаж прожитого років. Навіть сивина, що з'явилася колись, у голові не викликала в мені стільки жалю, як ця переправа
У Калинового моста, на галькових косах я не один раз сторожив глухарей, зустрічав світанки — скільки їх було за два десятки осеней. Удень на ріці безлюдно... А раптом? Чіпляючись за колючу шипшину, із чортами сповз по укосі до води, добрався по береговій крайці до глухариних місць і зупинився в розкішного куща калини. Трава під ним уже стемніла, умерла, але вище на березі ще зеленіла серед плям бляклих квітів. Зовсім недавно, п'яніючи від солодкого дурману, у квітах дзижчали бджоли й джмелі, розносили аромат по всьому лісі, а зараз якось відразу, без перших рідких крапель на останні квіти осіни полив бездушний дощ. Піде, сгинет і сама осінь, залишивши на пам'ять про себе лише калину з горобиною. У колишні роки я й за ними полював, чимало верст відмахав по лісових стежках, щоб погрітися в ягідного вогню
Інший раз ломишся берегом ріки й година, і інший, а крім лісової поганулі вільхи, нічогісінько не зустрінеш. Навіть не віриться, що для неї незабаром наступить запізніле свято й на увядающих галузях враз з'являться сотні білосніжних сережок. А от покірна у своїй наготі черемшина безневинний весільний убір втратила ще навесні, хто тепер згадає про хвилювання травневих вечорів? Що ще... Часом затримається погляд на дубах-одинцах, але дуб — це проза, завжди строгий і зморшкуватий від прожитих літ
Стемніє в очах серед прибережного чорнолісся, дощ, як і зараз, заклацає по тім'ячку. І раптом — варта! — пожежа на березі: горобина в гучного в білій піні перекату. Музика фарб і заходів, немислимий букет з поезії Єсеніна, живопису Левитана й п'єс Чайковського. Тільки що до душі підступала нудота, дощ мерзотно зміївся за шиворот, тепер краплі вологими поцілунками пестять щоки, відмивають думки від бруду. Як пекуче горить під дощем калина, не об неї чи обпалилися снігурі?
У північному лісі злодіїв ні, нікого немає. Вроду горобини й калини ніхто не украде, але й не кожному вона відкриється, за красою теж полювати треба, ніг не жалувати й почуттів при зустрічі не ховати — у тайзі соромитися когось
...Дощ дріботів, звучно чмокав по воді, по розсипах каменів — які вуж отут глухари. Бита година, перечікуючи непогодь, я тулився у вимоїні під крутим яром. Зверху козирком нависали сплетені із землею соснових корінь. При поривах вітру сосна кренилася до ріки, дах треба мною ходила ходуном і натужно стогнав, начебто дерево знало про свою швидку неминучу загибель. На голову раз у раз сипалося сміття, але цього разу сосна встоялася
Що сказати про тайгову ходьбу в зливу або після дощу? По суті, через сотня^-іншу кроків різниці вже ні, ніякий одяг від лісової купелі не рятує. Але мені знову повезла: дорога до наступного моста пролягала по піщаниках і лише місцями поростила невисокою травою. Надолужуючи загублений час, я перейшов на широкий, майже армійський крок. Так і віддрукував чоботями три кілометри, намагаючись не думати про майбутню переправу. Уже перед Більшим мостом скинув обороти, вирівняв подих, до ріки підходив скрадом.
Високий берег за мостом обжили осики, на одній з них, витягнувши по^-гусячому нагору шиї, сиділи три глухарки. Листи з дерев уже обпали, але птаха по звичці зібралися на кормовому місці, темними силуетами виділяючись на тлі неба. Скільки до них кроків — сімдесят, вісімдесят? Бог звістка, але для моєї двостволки далеченько. А що, якщо випробувати пташині нерви й у відкриту підійти ближче?
Спалені мостиВеликий міст — єдиний, що уцелел наполовину, хоча і його палили. Недогризки величезних брусів-перекладів зависли над самим стрижнем. Ледь я з побоюванням почав просуватися по них, глухарки разом знялися з осики й полетіли в ліс, залишивши на мою частку почуття безвихідності, коли є тільки один шлях — назад. А вода під мостом усе шуміла й шуміла, тараторила скоромовкою: «Проживи, людина, без мене хоча б століття. Я ж без твоїх мостів проживу п'ятсот століть».
У суху пору ріку у Великого моста можна запросто перебрести в болотних чоботах, а у вересні після дощів на бистрині й човен не виручить. Вода геть-чисто перекрила шлях до хатинки, але я ще не знав, що доля житла так і залишиться неясної, з тих пор ніхто із друзів-мисливців тут не бував. Життя кожного закладала такі віражі, що полювання відійшло на задній план, впору було хоча б удержатися на плаву. А тоді, у Великого моста мені нічого не залишалося, як тихо, немов на поминках сидіти й година, і іншої, перебирати в пам'яті мисливські роки, що витекли швидким потоком
Ніхто мене не квапив, здавалося, що всі навколо упокоительно застигло, навіть ріка від довгого сусідства перестала тривожити слух і погляд. Однак ця рівновага була оманним, рух матерії ні на мить не припинялося. Неосяжне, важке щось плющило, роздавлювало психіку, і я фізично відчував, що зростаюче в природі напруга от-от лопне, розв'яжеться
На ліс, чіпляючись відвислим черевом за щогли корабельних сосен, наплила чорна хмара. Стало так темно, що розмилася, майже зникла грань між небом і землею. Я дістав цигарку, чиркнув сірником і побачив, що в повітрі невагомо кружляються білі метелики... Сніжинки, не відаючи про земне притягання, літали у всіх напрямках, іноді піднімалися вгору, але зрештою покійно падали на сиру землю. Було їх така безліч, що вони не встигали танути, і від білого покриву посвітліло. Я обережно зняв з голови вязаную шапку — вся в снігу. ПРО, цей блазнівський ковпак не продається ні за які гроші, перший сніг подороже буде. Став прикидати в розумі: чи розбагатів, чи багато добра нажив у минулий рік. Виходило, що полювання й цей дивний, без стрілянини дінь і є мій головний капітал
Я стояв нерухомо й, широко, по-детски розкривши ока, дивився на ліс. Зовсім поруч хтось протяжно й горестно зітхнув. У десятьох кроках від мене до ріки безшумно підійшов лось. Похнюпивши важку голову, він обережно, начебто дивуючись, принюхивался до свіжого снігу й, не соромлячись, по-звіриному голосно сопів і фиркав. Через п'ять хвилин його широку спину накрила біла попона, але звір не рушав з місця доти, поки я не ворухнув затерплою ногою. Лось, не оборотясь на шум, ходко подався в ліс, і не встиг я окликнути: «Куди ти?» — як він зник у сніжній завісі
Сніг повалив ще пущі й незабаром майже сховав інший берег, а з ним частина мого минулого, у яке я так і не повернувся
 
 (голосов: 5)
  • За лосем
  • Мої зустрічі з тигром
  • Сурмач
  • На тетеревів з опудалами
  • Червоний лисовин
  • | Автор: kodges | 8 ноября 2007 | Коментарі (0) |  Надрукувати
     

    Добавление комментария

     
     
    Включите эту картинку для отображения кода безопасности
    обновить код



     
    . На franke-moscow.ru Вы найдете: blanco кухон мойки, наша специализация кухонные мойки.
    Copyright © 2007 "Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал." GoodWeb