Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
 

Стаття: Мої собаки

  {banner}  

Мої собаки

 
Переглядів: 887 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

Мої собакиНа дванадцятому році мого життя я почав полювати, крадучи для того рушниця мого старшого брата, дуже незабаром попався на місці злочину, був суджений сімейним судом і одержав найсуворішу догану із вказівкою на всю гидоту мого вчинку. Втім, судді, у тому числі й моїй матері, усе до одного минулого жагучі мисливці. Вони знали, що злочинець, пошедший по цій доріжці, непоправний. Тому мені вручили у власність рушниця з усіма приналежностями: полюй,— робити нема чого,— але не кради.
На жаль! Полювання без собаки на утік однобокий, а на болотну й лісову дичину кульгає на обидві ноги. І я подачками зманював за собою Боксу, старого сетера мого батька. Чотириногий шахрай робив вигляд, що він мене слухається, доти, поки в мене залишалися для нього ласощі. Він ішов із мною, відшукував дичину й робив стійку. Але, переконавшись, що він все частування з'їв і в мене більше нічого ні, ішов додому равнодушно й самостійно. Старий шахрай на моє полювання дивився крізь пальці: так — витівки, контрабанда
Потім я купував копійок за двадцять, наймав за п'ятачки собак, подманивал бродячих. Траплялося попадати на мародерів, що нахально пожирала вбиту мною дичина. Один гордон, знехтувану пику якого я ненавиджу більше сорока років, чомусь засвоїв смак відгризати тільки голови в моїх качок. Після пострілу зникало все:
немає ні качки, ні собаки. Прислухаюся: хрускіт і плямкання в нетрях... З небезпекою для життя лізу туди через трясовину, і на широкій купині підла морда облизується над безголовою качкою!
Що робити? Доводилося лигатися з позорнейшими покидьками собачих порід. Вони вміли чуяти, по них можна було хоч абияк приготуватися до зльоту дичини, а валандатися наосліп вуж дуже важко.
З безлічі випадкових собак, з якими я полював всю юність, переважну більшість годилося тільки на шибеницю, але деякі з них не позбавлені були деяких достоїнств. Серед них Кронид, безпородний цуцик, що злегка нагадував виглядом пойнтера, з'явився яскравою особистістю, що визначила мій собачий світогляд
Кронида я купив за сорок п'ять копійок у п'яниці-мисливця, що бив його чим потрапило, за що потрапило й навіть нізащо й, звичайно, зовсім не кормил. У хатинці, де я жив на полюванні, Кронид одержав солом'яний матрасик, рясний корм, і ніхто його не вдарив. Здавалося б,— не життя, а рай. Кронид утік, як тільки я залишив його одного. Години через два тих же мисливців, гойдаючись і хихикаючи, пропонував мені купити собачку
— Так адже це Кронид?
— Правильно. Кронька, він самий
— Так я ж його купив?
— Вірно. Тільки він, виходить, утікши знову до мене й, виходить, мій
— Скільки ж за нього?
— Полтинничек. Так ще тоді п'ятачка недостало... За вами, виходить, хи, хи!
Я заплатив. Кронид дня три відмінно виконував свої мисливські обов'язки, потім зник. П'яниця знову привів його й знову продав. От знайшов дурня! Що ж, у мене фабрика півкарбованця, чи що? І образливіше всього: що за сласть Кронидке там, у пияка, де б'ють і не годують
Я не зводив очей з доброго, дуже слухняного цуцика й незабаром підглянув розгадку його зникнення. Зачувши протяжливий, сильний свист, несшийся звідкись із городів, Кронид навіть кидав чашку з кормом, тікав і пропадав. Який зміст його бити й... за що?
Я заплатив ще півкарбованця й зайнявся Кронидом. Я гладив, кормил його, поминутно називаючи по імені, грав, возився з ним, повторюючи увесь час: Кронид, Кронид, Кронид. Він лежав на сонце перед хатинкою, коли пролунав закличний свист, і вже підхопився, збираючись бігти, але я висунувся з віконця й закричав:
— Куди, Кронид? Назад, Кронид!
Він тремтів, поглядаючи убік
свисту. Я вибіг до нього, приголубив його, підтримав його коливну темну волю. Він залишився
Влада свистка над ним скінчилася, припинилося й виманювання півкарбованця, але мені того вже було мало. Я призвав колишнього хазяїна мого собаки й запропонував підійти впритул, свистати, кликати як завгодно, і, коли Кронид пішов було на заклик, я тільки сказав:
— Кронид, до мене, додому, Кронид!
Він повернувся, винувато виляючи хвостом, до моїх ніг. П'яниця з лайками пішов, заявивши, що Кронька від рук відбився. Він був мій
Чималий лягавий собака повинна переважно тільки відшукувати дичина, у вигляді деякої поступки дозволяється їй і подавати дичина, але зайця навіть зауважувати вона не має права, заєць — справа гончих. Кронид беззаконно дуже мило сполучав достоїнства всіх порід. Він надзвичайно потворно стояв над дупелем, сумлінно ловив підбиту качку й наполегливим і мірним гавкотом гнав зайця. При м'якому його характері мені така різнобічна талановитість дуже подобалася; безсумнівно, що ми поохотились би разом ряд досить приємного років, якби в першу ж послу нашого знайомства зиму наймилішого цуцика не з'їли вовки
Я пошкодував його искренно, тим більше що встав перед завданням: мені необхідна мій власний дійсний серйозний собака. На той час мені йшов уже дев'ятнадцятий рік, я надяг студентський кашкет, і мисливську науку я знав багато краще тих, які минулого прописані в моєму атестаті зрілості. На цих підставах один старий мисливець удостоїв мене честі подарувати мені щеняти з потомства, що очікувалося, його знаменитої Діани
Якби вивченню юридичних наук, для чого я записався в університет, я присвятив стільки турбот, турбот, уваги й праці, скільки віддав вихованню свого щеняти, те безсумнівно я зробився б досить чудовим законоведом. Але доля залишила мене при собаках
Мий Дикий, що народився на самому початку весни, ріс у наиблагоприятнейших умовах: увесь час на яскравому сонці серед густої трави. Я готував для нього ретельно відсіяне кістяне борошно, кормил його свіжими сирими яйцями, розтираючи їхню шкарлупу в порошок, варив для нього морква
Ні, мий Дикий ніколи нічого не украв, а що моя годівля не була глупостями, стало очевидним дуже незабаром. Дикий жваво переріс всіх своїх братів і сестер, жартуючи отшвиривал їх від чашки з кормом і перший уморительно загавкав басом, коли ті ще тільки пищали
Богатир, красень, розумник мий Дикий на болоті виявився дурень дурнем. Він взяв сунутого йому в рот ще теплого дупеля й весело поніс його за мною, як ганчірку. Ніяких почуттів!
— На осику,— зловтішно сказав старий мисливець, коли я з жахом повідав йому про перший виступ Дика,— виростили з орясину. Ганьба для всього роду моєї Діани
— У цирку можете свою собачку показувати,— єхидно утішали мене інші,— більші гроші складете
Дійсно, Дикий по моєму знаку міг зняти капелюх з кого завгодно. Він відмінно зображував, як собака з відразою відмовляється від ласощів, пропонованого бабою (з лівої руки), і радісно вистачає той же шматок, якщо сказати, що він від молодої красуні (права рука). Дикий улаштовував цілі подання, показуючи, як собака лежить мертвої, хоча муха в'ється біля її вуха, а оси дзижчать у її носа этак: дзинь-дзинь. Приходить навіть бик і собаку рогом у бік тик — ні, издохла собака. Раптом є вовк і собаку за хвіст користь... Ну, отут собака підхоплюється з веселим гавкотом!
Зі скромності я замовчую про тім, хто виконував відповідальні ролі мух, бика й вовка; глядачі ж завжди із захватом привітали головного актора, що виносив на плечах всю п'єсу
За зиму Дикий остаточно зложився й зміцнів, удосконалюючись внауках.
Він відшукував і приносив щітку, який вичісували його вовна, і, штовхаючи в коліна головою, так наполегливо, так ясно дивився розумними очами, що ні в кого не вистачало духу відмовити такому милому собаці в її проханні: усі брали щітку і гладили нею Дика. І коротка гладка вовна його завжди блищав як шовк. Давши Дику в рот папірець, я говорив:
— Знеси лист мамі!
Він ходив за нею, тикаючи холодним носом у руки доти, поки вона не брала папірець. Іноді, навпаки, я кричав:
— Дикий, принеси записку!
Він опрометью кидався до мами й не заспокоювався, поки не одержував папірці
— Дрянь у мене собака, — говорив я похмуро,— тьфу! От який собака...
Повішу я собаку, прожену, продам собаку... В, в, в!
И я вив із самим сумним видом, Дикий дивився на мене, дивуючись... Це повторювалося дуже часто й досить довго.
— Буде вити,— умовляли мене домашні,— повил і буде: набридло
У власного собаки хліб відбиваєш
И от один раз, тільки-но я завів похоронну волинку про продаж підлого собаки, Дикий жалібно завив. Я розцілував його, нагодував усякими ласощами й станцював з ним танець диких, що доставляло йому найбільша насолода. З тих пор номер з витьем над продажем собаки проходив без осічки й непідготовлених глядачів ошелешив наповал.
Однак у поле Дикий продовжував тримати себе як дурень. трепет, Що Гримить, тетерячого зльоту не робив на нього ніякого враження. Утоку, запах якої, за словами мисливців, так гарячий, що перебиває в собаки чуття до більше шляхетної дичини, утоку, ні живаючи, ні мертва, нітрохи не хвилювала Дика
Мої собакиІз соромом, з відразою я наймав тайкома всяких підозрілих особистостей собачого роду, брав на полювання відомих злодюжок, бурлак і ледарів. Що ж приховувати? Я був з ними грубий... Ходи отут з різної дрянью, а м чудесний Дикий, хіба тільки говорити не вміє, зайнятий тим, що подає ношу вуличним хлопчиськам. Це була його пристрасть, рід божевілля, гірший його порок, від якого відучити його не вдалося і який давав стільки приводів для глузувань!
Я страждав глибоко, таємно. Уже завелася якась Лэди, світло-шоколадна собачка, найнята на вулиці... Вона по болоту неслася так, що за нею треба було бігти, неслася без стійки, неосвічено розмахуючи хвостом, але, наближаючись до бекаса, вона дуже виразно оглядалася, як би говорячи: «от, от він отут!» У цьому була своєрідна принадність, і я... і Лэди... і ми з нею... Ну, словом,— этакий сором! — ішли переговори про придбання Лэди в мою власність, так, так!
З Дикому я купався, гуляв. Картина, а не собака! Але черв'як обманутих надій точив мені серце: балаганний пес, нездатний на шляхетні мисливські почуття. У глибині моєї душі загніздилася глуха ворожість... На заході жаркого липневого дня я (повернувшись із ранкового полювання... ПРО, Лэди) безнадійно гуляв з Дикому під селом і, направляючись додому, по звичці свиснув. На диво, Дика в ту ж мить у ноги не виявилося, тоді я оглянувся й застиг... Дикий стояв на стійці. Я, затамувавши подих, підійшов до нього: сумнівів немає. Він дрібним напруженим тремтінням тремтів від голови до кінчика хвоста, що якось позеленіли очі його блищали, ніздрі жадібно втягували повітря. Я простежив напрямок його палаючих очей... У напівзакритої скошеними стеблами ямці, смішно піднявши короткий носик і, видимо, нітрохи не підозрюючи загибелі, що висіла над ним, спокійно сидів переспівав
r r Сам завмираючи від неясного хвилювання, я огладив Дикий, заспокоїв його, відкликав і побіг з ним додому, там схопив рушницю й повернувся на те ж місце. Чи той переспівав продовжував сидіти у своїй ямці, чи підкрутився інший, я не знаю, але Дикий чітко, по всіх мисливських законах повів, зробив стійку й за наказом «пиль!» ступнув уперед. Переспівав вилетів, упав убитий, і над ним, над мертвим, знову тремтячи став Дикий
Дурень, циркач, балаганний пес, вся ганьба, всі борошна — усе відлетіло в минуле. Було наявною у всій пишноті могутній мисливський собака. Які дверцята раптово відкрилися у свідомості Дика? Звідки раптом налетіла хвиля страсті, потрясшей вся його істота? Де, чому таїлися три роки нескінченно давно вроджені собаці мисливські почуття? І чому, що дрімала пристрасть, розбудила незначна пташина в сухій ямці жнив?
Все це собачі таємниці
Після події з перепелом Дикий повівся так, начебто він все своє життя тільки й робив, що полював. І він всіх їх бачив, усіх знав, з усіма їхніми вивертами й хитростями мав справу,— так він за них прийнявся, старий досвідчений пес
По тимі викрутасам, які виробляли задні лабети Дике, я бачив, що з купин болота не бекас, блискаючи черевцем, вирветься з веселим лементом, що чмокає, а вилетить, статечно зашелестівши крильми, замислений сірий дупель. Качки Дика не розгарячили якось там особливо, нітрохи не порушили його чуття. Забезпечившись двома-трьома крижнями, ми безпосередньо йшли шукати тетеревей, і — будь ласка, хоч за гроші нас показуйте: так мені траплялося стріляти по качиній зграї, що високо летить, і Дикий після пострілу кидався кудись бігти, я сідав і спокійно чекав, що він принесе мені утчу: виходить, я потрапив, хоча думав, що промахнувся. Він бачив багато краще мене. І куди він бігав за зграєю, що полетіла? Для качки, підбитої явно, порятунок було немислимо, він наздоганяв її неодмінно.
Як? Випадково мені вдалося побачити. Я сшиб селезень^-селезня-красеня-селезня, що летів високо над чистим озером. Він упав на спину, голова його, закинувшись, занурилася у воду, і було видно, як злегка ворушаться червоні лабети, але ледь підплив до нього Дикий, селезень пірнув. У ту ж мить зник і Дикий. Я в жаху дивився на кола, расходившиеся по дзеркалу води. Потонув собака? І що почати? Проклятий селезень, і що за нещасна думка стріляти над озером...
Раптом із дзеркала, ясно освітленого рожевим заходом, із плескотом зринула голова Дика із селезнем у зубах і, оглядівшись, з фирканням поплила до берега. Э, ні, утоки-селезні, від отакої собачки, що поринає, вам ніяк не піти! І коли Дикий, струснувшись, поклав  селезня  до моїх ніг, ми, розцілувавшись, відразу станцювали танець диких, і не по-домашньому, тобто щадячи навколишні предмети, а по-справжньому, так, як, треба думати, танцювала її первісна людина, тільки-но що встиг подружитися сволком.
Після того як Дикий «пішов», для мене відпала необхідність у самої тяжкій і чорній роботі. Для чого мені лізти по трясовині, по купинах навкруги калюжі? І лазити по заростях, шарити по кущах я не бажаю, ґрасувати в усіх напрямках болото не моя справа. Я зупиняюся на краю й говорю своєму собаці:
— Ну-ка, брат, Дикий, пошукай, оглянь, які вони там такі сидять, а? Шугни-ка їх сюди?
Я не знаю, звичайно, у якому виді ці або приблизно такі слова входили у свідомість Дика, але що він їх у точності виконував — це поза якого б те не було сумніву
Дикий ішов, куди я вказував, винюхивал, виглядав і, весело помахуючи хвостом, пробігав туди й сюди, як би говорячи своїм безтурботним видом:
— Дивися: порожньо, отут нікого ні, ніякої обережності не потрібно!
А якщо хто-небудь отут є?
Тоді він показував це по-різному. У тумані ранкової зорі на ягіднику, обсипаному росою, Дикий зненацька вимір на стійці, згорбився начебто в жаху й всій вовні його піднялася сторчма. На ведмедя напоровся, чи що? Раптом: бу, бу, бу! Із громовим тріском вибухнув глухарь. Пташка теж... Важить чи ледве не полпуда й летить кулею! Це яке бажана уява схвилює, усяку зачіску зіпсує
Від простої роботи Дикий без усякого зусилля ступнув до вершин мисливського мистецтва собаки
Промотавшись значну частину ранку в пошуках тетерячого виводка й переконавшись, що він перемістився, я приліг під кущем і з деякою досадою сказав Дику, що я утомився, він не собака, гідний поваги, а не придатна ні на що свиня. Така заплутана лайка він, мабуть, не міг зрозуміти, і, не побоюючись, що я його скривдив, я став солодко дрімати під шумок старих сосен. Раптом почуваю, що холодний ніс Дикий тикає мені в особу. І лизатися лізе, свиня... Так пішов геть, що за ніжності собачі? Він відступає, біжить у ліс, видимо, турбується, вертається й знову лізе з ніжностями. Ну, що прив'язався, чого тобі потрібно? Бачачи, що я встав, він, радісно розмахуючи хвостом, біжить, але зупиняється й дивиться, чи йду я за ним... Ах, от що! Тоді вже я розумію, беру рушницю, ми йдемо, знаходимо виводок, громимо його й, набивши сітку молодими тетеревами, танцюємо наш улюблений танець
Слава про незвичайний, дивний собаку рознеслася незабаром і широко. Всіх наших заздрісників і ворогів, що колись промивали кістки балаганному псові, ми стерли в порошок. Після багатьох дивних подвигів твердо було встановлено, що, де пройшов Дикий, там шукати більше нема чого, і навпаки, Дикий може знайти багато чого після різних отаких чистоплюїв, що мають дипломи й медалі
Побачивши, як Дикий «обробляв» болото, а я, коштуючи на краю, тільки показував пальцем, куди йти, один заїжджого пана в замилуванні запропонував мені за Дика сто рублів. Для студента, що не знав, на які засоби добратися до університету, це була величезна сума
— Дрянь у мене собака,— сказав я, злобливо дивлячись на Дика.— Тьфу, собака... Повішу я собаку, прожену, продам собаку!
У відповідь пролунало протяжливе виття...
— Так що ж таке? — у здивуванні проговорив заїжджий багатій,— він все розуміє... Я двісті за нього дам. Іде?
— А якщо він з вас капелюх зніме, дасте триста?
— П'ятсот дам... Не може бути, не дістане...
— Агов, Дикий!
И я ледь зробив умовний знак. Дикий стрибнув і зняв капелюх з дуже високого пана, що довго не хотів зрозуміти, як це злиденний студент може не продати собаку за скажені гроші
А нам з Дикому, що нам гроші? Ми краще станцюємо... Чи мало ми ще чекає отаких яких-небудь незвичайних випадків у житті!
На той час, як молоді качки починали літати, ми переселялися з містечка в село, у малюсіньку хатинку. У нас обох постелями служили матраци з того самого полотна, набиті однією соломою. Лазая за утоками, ми обоє однаково паскудилися — до вух. Коли ми приходили додому, я вмивався, а Дикий вилизувався,— отут зауважувалася деяка різниця. Потім ми лягали спати, і, тільки-но згасивши свічку, я почував, як біля мене, ледве шарудячи, обережно ставали лабети...
— Ти тут навіщо?
Свічка спалахує, але біля мене нікого ні, на маленькому ж матрасике лежить дуже розумний собака й мало-мало поплескує кінчиком хвоста
— Брудна псина,— говорю я, стримуючи сміх,— не смій сюди лазити...
Адже в тебе такий же матрац
Я гашу свічку, і в ту ж мить біля мене обережне шуршанье — псина знову тут. Я не можу розсердитися й наказати серйозно... Негідник це почуває... Скільки разів я не запалював би свічку, справу кінчається завжди однаково: мені набридає ця гоньба, я засипаю, і негідник всю ніч спить біля мене. Ранком він білий і чистий без усякого вмивання, але моє простирадло вся в болотні візерунках
— Дивися, свиня,— говорю я з досадою,— бачиш, що зробив? Право, свиня
Свиня винувато бовтає хвостом. Не битися ж за такі витівки
У міському будинку Дику, очевидно, у голову навіть не приходило забратися на не приналежну йому постіль
Дикий мене любив, коли був кімнатною собачкою й балаганним псом. Але після того, як ми з ним пройшли по озерах, лісам і болотам, дитяча любов Дика перейшла в нічим непохитне обожнювання. Чи спав я або тільки причинявся, що сплю, вхід у мою кімнату був заборонений усім, крім моєї матері. Іншим показувалися зуби,— чудові блискаючі зуби. Величезний пес лежав у порога сумирно, навіть не ричав, він тільки показував зуби — бажання переступити поріг пропадало у всіх
Вся дичина скрізь, по переконанню Дика, належала мені. Тому, з ким би я не полював, Дикий негайно віднімав птаха, убитий з-під іншого собаки, задаючи їй ще іноді при цьому тріпання, і приносив дичину мені, Я пробував відучити його від такого погляду,
він відмовився коритися. В іншому моя воля була для нього вищий закон. Не було потрібно ні лементів, ні погроз, ні пронизливих свистків... Він пустував, повесничал, особливо коли ми тільки що виходили з будинку. Коли мені набридала ця біганина або на потіху глядачів, я зривав тоненький прутик і показував його Дику:
— Бачиш? От я тебе, джиґун, ти в мене пошляйся!
Він ішов тоді точно прив'язаний до моїх чобіт доти, поки не падав прутик, причеплений до мого пояса. Ах, негідник, ах, блазень гороховий! Він у житті своєї не одержав жодного удару й із прутиком просто блазнював. Або тисячі років побоїв його предкам несвідомим борошном відгукнулися в його пам'яті, сковували його волю побачивши руки, що бере знаряддя катування?
Мучився він недовго: як тільки я роняв або кидав страшний прутик, Дикий знову безтурботно біг повесничать... Втім, спогаду людини про те, що було тисячі років тому, також легкі, скороминущі, майже невловимі
На полюванні навіть чужий лемент мене дратував, я завжди говорив тихо, іноді шепотів, показував пальцем,— Дикий ішов і виконував наказ. Він покірно й безстрашно обшукував самі глухі, непролазні нетрі, він без коливання поринали в крижаний бруд. Я не сумніваюся, що, якби треба було, Дикий по одному моєму слову стрибнув би у вогненну безодню. За що така любов, така відданість? Не за шматок же хліба й не за те, що я його не бив, я став сонцем його життя. Адже не міг же він знати, що я його нізащо не продам?
У Петербурзі, де я проводив більшу частину зими, я Дика тримати не міг ніяк і залишав його в провінції в матері. За два-три днів до від'їзду мого відтіля, з появою першої валізи, Дикий починав ходити за мною невідступно, не спускаючи з мене око, і зітхав
— На вас дивитися борошно,— скаржилася мама,— погляди, стогони... Виїдь скоріше!
Він носив за мною мої речі, якщо я брав від нього одну, він негайно приносив іншу, слинячи їх немилосердно; потім йому вже давали хустку або рушник, вона так і ходив з ганчіркою в роті весь день
Таємницю мого зникнення він, звичайно, зрозуміти не міг, кілька днів після мого від'їзду зітхав і пищав, потім раптом надмірно заспокоювався, щоб не сказати — опускався. Увесь час моєї відсутності він нудьгував, усе спав, мало їв, штуки показував в'януло й не все. Один раз мама пожартувала, всунувши йому в рот відомий лист до мене... Він носив, носив його, видимо, підсилюючись зрозуміти, що йому робити, і горестно заснув на своєму матраці з папірцем у роті... Більше цього жарту не повторювали; так він був жалюгідний
Розлука була важка, але зустрічі наші чудові... З моєю появою весь будинок наповнювався громовим радісним гавкотом. Мене Дикий слинив від голови до ніг, проти цього дарма було сперечатися, і я не без задоволення покорявся
— Ну, ставай битися, собака,— говорив я, роздягаючись до сорочки,— іди, жери свого хазяїна, доводь, що ти звір!
Він кидався на мене із захопленим оглушливим гавкотом, по-звірячому ричав, вистачав мене за що потрапило блискаючими щелепами, не заподіюючи ніякої ознаки болю. Я штовхав його, бив із всієї сили кулаками по спині й бокам, що, видимо, робило йому велику приємність... У самий розпал метушні я кричав:
— Лягай зайцем! — Він миттєво укладався русачьей лежанням, тобто підігнувши під себе лабети й тримаючи високо голову
— Зовсім лягай! — Він валився на бік
— Зовсім, зовсім лягай... Телятиною валяйся! — Він розкидав у сторони лабети, клав голову вухом на підлогу й, ляскаючи хвостом, весело поглядав на мене: більше він при всім бажанні ніяк не міг лягти
— У цирк, у цирк обох! — кричала мама, сміючись до сліз.— Мандрівні артисти якісь, клоуни... Ідете, сил більше немає!
Я в знемозі йшов умиватися, а Дикий — на свій матрац, не дуже задоволений: він у цю гру міг грати скільки й коли завгодно.
Подань ми давали багато, але на полюванні не жартували й танцювали рідко, лише в надзвичайних випадках. З віком Дикий не втратив ні добродушності, ні веселості, тільки зашийок у нього став як у відгодованого теляти. На десятому році життя Дика я одержав звістку, що його вкусила випадково забігла собачка, і через безсумнівні ознаки сказу Дика довелося приспати. Я не соромлюся зізнатися, що плакав над цим листом...
Прощай, мій милий вірний друг! Твій вигляд бездоганно чистий у моїй пам'яті, на ньому немає ні найменшої чорної крапки невдячності, ні скороминущої тіні підлості, зрадництва, обману. Про чи багатьох з людей можна це сказати?
Прощай, Дикий. Твій розум у якихось темних звивинах мозку, у якихось схованках життя, очевидно, граничив з розумом людини, але вірність і відданість твої були безсумнівно собачі: у цьому них вища похвала
Дикий зник. А життя йшло й, кидаючи мене туди й сюди, продовжувала вабити від сірої буденщини в той дивний яскравий мир, де почуття людини слабкі, де без допомоги собаки він упоратися не може. На зміну Дика, не замінивши його, з'явилися інші собаки. Їх було багато, усе гірше його: не коштує про їх і говорити
 
 (голосов: 9)
  • За лосем
  • Мої зустрічі з тигром
  • Сурмач
  • чиБуду я самотній...
  • Завирайка (Собача душа)
  • | Автор: kodges | 27 октября 2007 | Коментарі (0) |  Надрукувати
     

    Добавление комментария

     
     
    Включите эту картинку для отображения кода безопасности
    обновить код



    Салаты: консервирование и салаты на зиму огурцы хорошие рецепты. Открыть ООО. Как открыть ООО ЧП? Подробности. Применяют увлажнитель очиститель воздуха для поддержания чистоты.
    Copyright © 2007 «Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.» All rights reserved. By (elektroshok).