Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал.
Головна | Реєстрація | Розширений пошук | Нове на сайті  
be number one
 

Слепиш, соболь

  {banner}  

Слепиш

 
Переглядів: 721 | Категорія - На привалі... » Мисливські байки

 

Б. ВОДОП'ЯНОВ

Он народився в затишному гнізді під захистом старого кедра в той час, когда пролітали на північ гусаки. Але їх многокликих вітань, посланих с неба, він не почув. Його дві сестрички й брат — теж. Всі вони були еще нездатні до сприйняття нашого миру — глухі, сліпі, безликі существа; розміром у полхвостика матері — в'юнкої чорненької соболюшки. Она ретельно харчувала дітей молоком, і через місяць у них відкрили глаза й вуха. Однак прозріли не всі соболята. Один чомусь залишився слепим...
Пізніше, коли соболюшка стала носити жовторотих пташенят, зайчати так мишей і проводити показові уроки полювання, ! він не брав участь у них. Але соболюшка досвід мала, непорядок у родині зауважувала. Вона підносила невидющому чаду їжу ближче, невдоволено гурчала при цьому. Тоді сліпонароджений схоплював живність і, «добувши» її, поїдав. Дії матері будили й у ньому хижу суть соболиного роду
Правда, використати принесений матір'ю корм сліпому не завжди вдавалося: шустрі сестри й брат кривдили його. Він голодував і медленней їх розвивався. У благодатному липні всі члени цієї веселої сімейки вже вибігали, граючись, на околишні голубичники, щоб ягід поїсти на десерт. У нього ж силоньок вистачало лише на проводи їх до порога. А місяць через його единопометники, перетворившись у пухнатих стрімких бестій, і зовсім зникли. У далеку тайгу вони подалися, у пошуках місць кормових. І гусаки полетіли незабаром I на південь дружними косяками. Але він, недорозвинений, малорухомий, так і залишився в рідному спустілому гнізді
Соболюшка спершу відвідувала свого домосіда. Їду іноді приносила. Але неї хвилювали тепер іншої справи... У серпні до дорослого сина вона навідувалася вже рідко. А коли в холодіючому повітрі промайнули білі мухи й задзвеніли ніжні голосочки маленьких северянок-чечеток, вона й зовсім забула про нього. Насувалася зима. Морози й сніг передвіщали сліпому сумний результат. Але цього не трапилося. Соболеві повезло! Поруч із гніздом виявилося чудо-болотце, що поростило вейником так осокою по купинах. Від підступних вересневих инеев ця трава побурела й полягла. У жовтні її сніг придавив на радість господарським економкам — невеликим гризунам із плеяди тайгових полівок. Збіглися вони на зимівлю до болота, під теплу ковдру подвійне. І їжі вистачало на ньому — різні корешочки й насіння. Наносили їх взапас економки під зводи осокових купин, поруч кульки-гнізда сплели із гнучких вейникових стебел, возз'єднавши їхньою масою віддушин — для вентиляції. Так з'явився поруч із собольим гніздом місто мишей. Суєта економок, їхні писки звучали в його стороні постійно й слепиша розбурхували. Але як від притулку відірватися, щоб піти в темну страшну невідомість? Однак і голод не тітка! Коротенькими шажками, натикаючись на твердий колодник і чіпкий прутняк, уважно слухаючи, соболь пішов на полювання. Його нестримно вабили звуки «насущного хліба». А незабаром підловив терпкий захід мишачих жител; коли він згустився, уроджений інстинкт упорядкував дії: завмер соболек, напружився весь у слуху, перетворився в пружину з м'язів. І тільки в гнізді пролунала пискотня, інстинкт безвідмовно спрацював. Короткий точний стрибок — і видобуток уже на зубах
Наситившись, соболь ліг відпочити. Але внутрішній голос йому підказував: «Не діяти довго небезпечно. Хижаки нишпорять... І мороз всі крепчает. Навіть тепла шубка тебе не врятує. Треба поспішати на гніздо!»
Так поступово прийшли життєвий досвід і твердження у власних силах. Згодом соболь освоїв угіддя з іншої сторони гнізда. Там ріс на пагорбі бор-брусничник. До осені в ньому дозріли солодкі ягоди, які, не обсипавшись, зникли під сніг. Слепиш натрапив один раз на них, і меню його стало богаче.
Але головне полягало в іншому. На борі жили полівки іншого різновиду — червоно^-сірі. Їх виявилося простіше ловити, чим економок, що неохоче вибігають на поверхню снігів. А червоно^-сірі густотравья болотного не любили. Жили вони під кронами сосен і мудро годувалися взимку за їхній рахунок. У жовтні, коли молоді втечі галузей накопичували багато живильних речовин, ці куці істоти спритно піднімалися на невисокі деревця й обстригали їх. Потім уже на підлозі вони вибирали самі малосмольние гілочки, які стаскивали під найближчий трусок або ж у ніші підгнилих корінь. Ці тонкі охвоенние гілочки, сплетені у вигляді ковбас, зберігалися в коморах, легко гризунам доступних. Коштувало вискочити червоно-сіркою із затишних глибин спальної нори, прошмигнути п'ять-шість метрів по снігу, як вона сиділа вже в закритій їдальні. На цих коротких уторованих доріжках і сцапивал соболь угодованих червоно-сірих
Але в борі й небезпека його чекала. Червоно-сірими також годувалася більша сова — бородата неясить. Витріщивши жовті круглі очі, схожі на пятикопеечние монети, страховисько, не мигаючи, дивилося з мороку галузей на конкурента — сили його оценяла. І вирішила один раз сова розправитися із цим нахабою, а заодно й повечеряти добре. Але соболь, хоч і сліпий, виявився теж не ликом шитий. До цього часу він вуж зміцнів і слухом найтоншим став володіти. Таким, що навіть совий безшумний політ видали зміг уловити! У тайзі розігралася при матовому світлі місяця жорстока сутичка. Соболь якось подужав... На правах переможця він до відвала наївся, а м'яким совиним пером гніздо утеплився
Закінчилася виснажлива зимівля. По весні соболюшка до будинку не вернулася. Нових крихіток, бути може, в іншому народила, у капкан догодила иль не змогла вислизнути від напористої лайки мисливця. Хто знає? Гніздо перейшло, таким чином, у повну власність слепиша.
Улітку жилося попривольней... Тепло! І корм добувати полегшало. На болотце ожили   повільні  жаби,   вивелися різні великі комахи, а в сосновому борі — підлітки дроздів, синехвосток, ковзанів. Подозрели і ягоди знову. І шишки на кедрах. Слепиш навчився падалицю їх знаходити й виедать із її ласі орешки, які навіть і взапас запасалася
Повідана лісова історія не вигадана. Три роки тому, промишляючи, ганяв я весь день соболів у листопаді. Зайшов далеко й потрапив у якусь падь незнайому. У ній, спускаючись до низів, набрів вуж надвечір на трав'яне болотце. Воно запам'яталося тим, що сніг по ньому дуже вуж дивно був кимсь заслежен. Старі й свіжі стежки розсікали сніжне поле дуже прямолінійно, як по струні, а перешкоди-купини, кущі обходили в сам-самому утике.
Подібного колись я не зустрічав і розгубився в здогадах. Але виявити хазяїна слідів тоді я не зміг. Над хребтами морозно світилися вуж перші зірки, рукотворні супутники замигтіли серед них — вірна ознака того, що лайка моя до зимовища подалася (такий вуж звичкою дурної вона володіла). А без її чутьистого носа, так притім уже в сутінках, розраховувати на успіх було важко. Так що я теж побрів собаці в слід... Незабаром і зовсім вибрався в місто. Листопад вуж закінчувався, і час відпустки кінчалося
Таємниця дивних слідів все-таки відкрилася, але роком через. Неждано це відбулося, волею следуюших обставин
Не було перенове довго тоді. Лайка Мітла, плутаючись у многоследье, бігала широко. Мені залишалося одне — повільно рухатися по тайзі й вислухувати терпляче її погавкай. Зазвучав він тим удень після години, коли листопадовий мерзлякуватий ранок значно здав. Я, приставивши долоні до вух, вслухався. Гавкіт здався далеким. Характер його начебто б був соболиним — серйозним (на білку шуміла Мітла по-іншому, гавкала як би від нема чого робити), але різним по тоні. Те звонко-разливистим, те глухуватим, як у бочку. Виходило, однак, що лайка соболя загнала в корінь. Від свідомості що пришли фарта в мені розпустилася солодка радість, що добре так знайомо всім соболятникам, У ногах з'явилася приємна легкість, і я, як олень молодої, побіг убік гавкаючи
Близьким він здався хвилин через тридцять — пролунав десь у паді. Я миттю скотився під гору й опинився... перед знайомим по минулому році болотцем. Ті ж загадкові стежки майоріли на ньому, начебто й зовсім не зникали
Мітла миготала чорною плямою в місці тім, куди стікалися ці дивні стежинки — під розкидистою кроною величезного кедра. Побачивши мене, гавкати вона перестала й миттю залізла знову в нішу між коріннями його, які изгибались, як товсті змії, над снігом. Увійшла усередину вся, тільки хвіст гачкуватий мотався назовні. З-під нього полетіли клювистая совина голова, полівки, що застигли в різних позах, квітчасте пір'я, брусниця, схожа на крапельки крові, хітин комах, кедрові горіхи й багато чого іншого, малозрозуміле з першого погляду
Мітла, вигрібаючи такі предмети, азартно верещала, команді не підкорялася. Довелося її" виволікати силою, всю в пір'ях, потерті й землі, схожу на смішне ожиле опудало. Розумні собачі очі виражали азарт, здивування й докір: «Навіщо, мов, витягся ти мене, нерозумний? Він там і от-от був би в моїх зубах!»
Ставала зрозуміло: Мітла виявила нохлю. Так у мисливській термінології прибайкальських бурять зветься довгостроковий притулок соболя. Хазяїн ховався, видимо, там же усередині. Але щоб у цьому остаточно переконатися, я, відштовхуючи собаку, теж поліз у нохлю. Її темрява займала великий простір: у глибині — мені по груди, завширшки — вільно входили плечі. Пахнуло в ній чимсь своїм, нібито груздем лежаним
Я подзагнул руку й намацав угорі коряву пустотілість, що йде в надра стовбура. І от з її, свисока, долетіло виразне гурчання, незадоволене й тривожне. Якраз воно, звичайно, і приводило мою соболятницу в такий невтримний азарт. І мене гурчання накрутило. «Тут він, Мітла! Тут! Зараз будемо брати!» — викрикнув я, вилазячи назовні.
Собака нібито зрозумів і заважати перестала, тільки нетерпляче й потихонечку взвизгивала.
Розпекти костерок біля входу в гніздо виявилося справою нескрутним. Коли він досить закадил, я, розмахуючи курткою, став заганяти дим усередину притулку. Соболь, сьорбнувши задушливої гіркоти, не витримав і незабаром скотився на низ. Отут я й схопив його, приловчившись
Звірок виявився маленьким темним самцем. Піднятий нагору, він запекло бився, кусав рукавицю, рвав її гострими коготками. Мітла захоплено гавкала, очманіло стрибаючи поруч. Вона просила нагороди — не терпілося їй гарненько пом'яти добутого нарешті соболька. Я хотів вуж було виконати її бажання (полювання є полювання!), так раптом зупинився. Вид соболиної голівки мене спантеличив... Жалюгідної й тьмяної вона здалася, схожої на мордочку новонародженого щеняти. Придивившись, я зрозумів: не блискали ока. «З переляку, чи що, закрив соболь їх?» — подумав я
Але немає! Око не було зовсім! Замість них пучочки світлих коротких волосків на суцільній гладкій шкірі...
Що було далі? Погодив я Мітлу на ланцюжок і повів її, разобиженную, кзимовью.
А соболя відпустив восвояси.

 
 (голосов: 0)
  • На соболя з ліхтариком
  • За соболем
  • Мої зустрічі з тигром
  • Рейма - карело-фінська лайка
  • Сурмач
  • | Автор: kodges | 16 августа 2007 | Коментарі (0) |  Надрукувати
     

    Добавление комментария

     
     
    Включите эту картинку для отображения кода безопасности
    обновить код



     
    натяжной потолок. Ремонт компьютеров ноутбуков. Ремонт ноутбуков спб. Адреса ремонт ноутбуков.. работа промоутером казань, работа казан
    Copyright © 2007 "Полювання, мисливська зброя, способи полювання й спорядження. Мисливський портал." GoodWeb